read-books.club » Сучасна проза » Депеш Мод. Ще одна розмова 📚 - Українською

Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Депеш Мод. Ще одна розмова" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Депеш Мод. Ще одна розмова» була написана автором - Сергій Вікторович Жадан, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Депеш Мод. Ще одна розмова" в соціальних мережах: 

Троє друзів вирушають на пошуки четвертого, щоби терміново повідомити йому про загибель вітчима… Хтось може назвати цей роман гімном маргіналів або портретом жорстокого міжчасся дев’яностих. А хтось – літературою про підлітків – з усією їхньою зневірою, несприйняттям світу дорослих, прагненням свободи, відчаєм та беззахисністю,– які на задвірках індустріальних краєвидів шукають себе і власне місце у житті. Та чи знайдуть?Обережно! Ненормативна лексика!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 54
Перейти на сторінку:

Сергій Жадан

Депеш мод. Ще одна розмова

Суддя— западліст: він не любить «Металіст»

© Жадан С., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

15.02.04 (неділя)

Коли мені було чотирнадцять і в мене були свої види на життя, я вперше накачався алкоголем. Під саму зав’язку. Було дуже тепло, й наді мною пливли сині небеса, а я лежав і помирав на смугастому матраці й навіть похмелитися не міг, тому що мені було лише чотирнадцять і похмелятися я ще просто не навчився. За останні п’ятнадцять років у мене було більш ніж достатньо підстав, аби не любити це життя. Життя від початку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою підлою і невдячною, воно відразу ж узяло за звичку обертатися такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам’ятовуються надовго. Хоча зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із життям, навіть попри його клінічну мудакуватість. Мене, за великим рахунком, коли не траплялося чергових демаршів ззовні, усе влаштовувало— обставини, у яких я жив, люди, з якими я спілкувався, з якими я час від часу бачився і з якими мені доводилося мати справу. Вони мені переважно не заважали, сподіваюся— я їм також. Що ще? Мене влаштовувала та кількість бабок, яка в мене була, себто не кількість як така, бабок у мене насправді майже ніколи не було, задовольняв сам принцип обертання їх навколо мене— я з дитинства помітив, що банкноти з’являються саме тоді, коли тобі потрібно, і приблизно в тій кількості, без якої ти не обійдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало. Очевидно, якщо ти не до кінця втратив совість і зберігаєш бодай крихти якоїсь пристойності, у сенсі там чистиш зуби або не їси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе із не з’ясованою тобою регулярністю з’являється янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах і поновлює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті— так, щоб ти, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого— не надто вийобувався й не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею танкерів із нафтою чи цистерн зі спиртом. Мене це влаштовувало, тут я янголів розумів і підтримував. Мене влаштовували і країна, у якій я жив, і та кількість гівна, яким вона була заповнена і яке в найбільш критичні відтинки мого в цій країні проживання сягало колін і вище. Я розумів, що цілком міг народитися в іншій країні, куди гіршій, наприклад із більш суворим кліматом чи авторитарною формою правління, де при владі були б не просто виродки, як у моїй країні, а які-небудь поморочені виродки, які передавали б владу в спадок своїм дітям разом із зовнішнім боргом та внутрішнім мракобіссям. Так що я вважав, що доволі добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. За великим рахунком, мене влаштовувало все. Мене влаштовувала телевізійна картинка, яку я бачив за вікнами помешкань, у яких я жив, тому я намагався просто не надто швидко перемикати канали, оскільки встиг помітити, що будь-які вияви уваги з боку змонтованої навколо мене реальності обов’язково закінчуються наперед прогнозованою гидотою чи просто дрібним житейським западлізмом. Реальність прикольна сама по собі, проте цілковито лажова при підрахунку післяматчової статистики, коли ти аналізуєш свої та її показники й бачиш, що порушень з її боку було в кілька разів більше, а вилучення траплялися лише у твоїй команді. Якщо мене щось і пригнічувало по-справжньому, то саме постійні та наполегливі намагання цієї телекартинки вступити зі мною в протиприродні статеві зносини, себто, просто кажучи,– відтрахати мене, скориставшись моїми ж таки суспільними правами та християнськими обов’язками. Я весело прожив ці свої п’ятнадцять років дорослого життя, не беручи участі в побудові громадянського суспільства, не приходячи на виборчі дільниці й успішно уникаючи контактів із антинародним режимом, якщо ви розумієте, що саме я маю на увазі. Мене не цікавила політика, не цікавила економіка, не цікавила культура, навіть прогноз погоди мене не цікавив, хоч це була чи не єдина в цій країні річ, яка викликала довіру, але мене вона все одно не цікавила.

Зараз мені тридцять. Що змінилося за останні п’ятнадцять років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього… президента не надто змінилася, у всякому разі його портрети як ретушувалися тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилася музика в радіо, але я його, зрештою, і не слухаю. Змінився одяг, але вісімдесяті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилася телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад. Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни— довгоочікувані. Змінилися друзі, себто одні назавжди зникли, а інші, натомість, з’явилися. Змінилася пам’ять— вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюся, її вистачить іще років так на шістдесят тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.

17.06.93 (четвер)

Вступ № 1

16.50 

Сімнадцяте червня, близько п’ятої дня, Собака Павлов намагається спуститися в підземку. Він підходить до вертушки, іде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення й читає «Павлова Віра Наумівна».

– Ну?– питається.

– Бабуся,– говорить Собака Павлов.

– Де бабуся?

– Це,– показує Собака посвідчення.– Моя бабуся.

– Ну й що?

– Вона— ветеран.

– Ну, а ти що хочеш?

– Вона в танку горіла.

Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, і горіла, по фото не скажеш.

– Ну, добре,– каже вона.– А від мене що треба?

– Пропустіть,– просить Собака.

– А ти що— теж у танку горів?

– Ну, почекайте,– починає торгуватися Собака,– може, я їй поїсти несу.

– Що поїсти?

– Ну, поїсти,– Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають.– Молочні продукти, розумієте? Сир.

– Сам ти сир,– незлобиво говорить тітка в уніформі.

Собака розуміє, як усе це виглядає збоку. Що ось він б’ється головою об велетенський безкінечний мур, яким від нього відгородилося життя, б’ється без жодної надії на успіх, і всі життєві принади, у тому числі й проїзд у метрополітені, йому зараз просто не світять, ось як це виглядає.

Він збирає всю свою волю в кулак

1 2 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Депеш Мод. Ще одна розмова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Депеш Мод. Ще одна розмова"