Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

говорить мені якийсь місцевий старожил, партизан-підпільник, який сидить на сусідній лаві, і я виходжу. Вокзалу як такого тут немає, просто посеред лісу стоять два павільйони— на одному написано «Хімік», на іншому— «КАФЕ ХІМІК». «Треба було написати “Нескафе-хімік”»,– думаю я і йду до другого павільйону. У кафе, біля високого столика, стоїть не хто інший, як мій друг Карбюратор, власною персоною, майже такий, яким я його й пам’ятаю,– у якихось коротких підарастичних шортах, у майці, із задумливим монголо-татарським обличчям. Тільки весь якийсь обгорілий і кимось покусаний, у принципі, тут усюди ліс, усілякі москіти, тарантули, загалом не знаю— яким хіміком треба бути, щоби відправити сюди на відпочинок свою дитину, це ж каторга якась.

Карбюратор помічає мене, завмирає на якусь мить, а потім його обличчя розпливається в широкій хошимінівській усмішці.

– А, приїхав,– говорить Карбюратор.

– Приїхав, приїхав.

– Ну, добре, що приїхав,– говорить Карбюратор.

– А що це ти, Карбюратор, такий веселий?– дещо нервово говорю я, але якось стримуюсь, говорю сам собі: «Ти що, мовляв, ти що, навіщо так різко?»– Як справи, Карбюратор?– питаюсь веселим голосом. «От мудак,– думаю про себе,– як у нього можуть бути справи— у його вітчима, по-перше, одна нога, а по-друге, він уже застрелився».

– Та нормально справи,– відказує Карбюратор і відпиває зі склянки якийсь смердючий компот.– А ти звідки дізнався?

«Оба-на,– думаю,– він уже все знає».

– Ну,– кажу,– мені твій дядя Роберт сказав.

– Серйозно?– Карбюратор кусає якийсь засушений коржик.– А він, цікаво, звідки знає? Він же мене ніколи з цим не вітав.

– З чим не вітав?– питаюсь.

– Ну, з днем народження, звичайно.

– З чиїм днем народження?– не розумію я.

– З моїм, звичайно,– задоволено давиться коржиком Карбюратор.

– А,– кажу я, подумавши.– Ну, так, ясно.

– А де подарунки?– далі тішиться Карбюратор.

– Ось,– кажу я і віддаю йому грілку.– Тримай.

– О, грілка.

– Це не грілка,– кажу.

– А що ж це?

– Це спирт.

– О,– тільки й відказує Карбюратор.

– Умажемо?– питаю і йду до тітки за касою.– Дайте,– кажу,– мені компоту. І коржиків яких-небудь.

– Ти сам?– питається Карбюратор, уже коли ми змішали й випили.

– Ще Вася був,– відповідаю.– Але він відстав. Передавав тобі вітання.

– Ясно,– каже Карбюратор, п’ючи спирт невеличкими ковтками.– Надовго?

– Не знаю,– знизую плечима.– Наступним, мабуть, повернуся.

– Ти що? Він буде вже за годину. Ми ж так і не посидимо. Лишайся, завтра поїдеш. Я тебе в наметі з піонерами покладу.

– Краще з піонерками.

– На річку підемо,– не слухає мене Карбюратор.– Я тебе з вожатими познайомлю.

– А вони нормальні?– питаю.

– Нормальні,– говорить Карбюратор, заковтуючи спирт.– Нормальні тьолки.

– Добре,– кажу я.– Добре. З дому нічого не чути?

– Ні,– каже Карбюратор.– Не чути. І слава Богу.

– Що ти так?

– Заїбали,– говорить Карбюратор.– Вони коли з’являються, постійно починаються проблеми. Особливо з цим мудаком одноногим.

– Вітчимом?

– Ну. Ти розумієш,– говорить він мені,– я їх ще рік тому послав, кажу: не приїжджайте до мене, я вас знати, кажу, не хочу, а вони все одно пхаються. Я на них давно забив, для мене їх не існує, розумієш? Вони мене грузять. Тож краще не згадуй про них, тим більше сьогодні, у мене сьогодні день народження, ясно?

– Ясно,– кажу я.– Де тут відлити можна?

– Там,– показує Карбюратор на двері.– У тайзі.

13.00

Остання електричка на Вузлову йде за сорок п’ять хвилин. Якщо я йому зараз скажу, він устигне зібратися й десь о третій буде там. З Вузлової, я думаю, він зможе дістатися додому автобусом, дядя Роберт говорив, що там щось ходить. У принципі, він устигає. Головне— сказати йому зараз. Повернутися й сказати. Щось не так. Щось мене ламає. Що? Що буде, якщо я йому не скажу? Я не зовсім впевнений, що хочу йому про це говорити. По-моєму, у нього все добре, усе нормально в кожному разі, тож я не впевнений, що маю право щось йому зараз говорити. З другого боку— мене попросили, мені-то що— усе-таки його вітчим, і мама хотіла його бачити, слід все-таки сказати, хай він навіть не поїде туди, однаково— я свою справу зроблю. Не знаю, чи стане мені від цього краще, у мене все-таки нормальна родина, нормальні батьки, правда, я їх уже не бачив близько року, ну, але все одно— у нас із ним усе це по-різному, тож не знаю, не знаю.

Я раптом думаю про Марусю, як вона там, думаю, сидить, мабуть, на балконі, обійнявши свого Молотова, схожого чимось на її тата-генерала. Чому вона не може отак сидіти зі своїм татом? Що їй заважає? Не знаю, просто коли ти маєш квартиру з видом на муніципалітет і гараж з хай і розхуяченим, але все-таки «жигулем», ти перестаєш помічати такі речі, розумієте, про що я, перестаєш їх сприймати, для тебе куди природніше обіймати мідний бюст Молотова, члена цека, ніж свого власного, живого тата, така фігня. Інша річ— Карбюратор. Він, по-моєму, стільки гівна у своєму житті зжер, що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом йому, очевидно, і справді не потрібен. У кожному разі, мені так здається, але хто знає, як воно насправді, я тут просто стою й переповідаю всі ці історії, переповідаю всі ці розмови, як вони мені запам’яталися, тож хто я такий, аби про це судити. Зараз піду і все скажу.

13.00

– Ходімо краще на повітря.

– Ходім,– погоджується він.

Ми виходимо на платформу, ідемо в самий її кінець і сідаємо скраєчку, обличчям на Схід, туди, звідки має приїхати потяг.

– Як ти тут?– питаю.

– Нормально,– каже Карбюратор.– Тут здорово. Я собі коли-небудь куплю тут будинок.

– Тут?

– Ага.

– Що ти тут робитимеш?

– Побудую пилораму,– каже Карбюратор.– Валитиму тайгу. Дивися, скільки тут дерев. На все життя вистачить.

– Да,– кажу,– одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.

– Ну, ні,– каже Карбюратор.– Тільки не дітей.

– Чому?

– Не знаю,– каже він,– не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?

– Ну, ти ж усе це бачив?

– Ось через це й не хочу. Краще я пилораму побудую.

13.20

– Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.

– Сьогодні дощ,