Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він не хотів помирати.
Учасником «контрреволюционного заговора» – це все «липа», що йому приписали, – він теж не був. Хоча свій кінець він таки передчував:
Умру я не на постели,
При нотариусе и враче…
Але напередодні арешту, 2 серпня 1921 року, він був веселий, задоволений, і загибелі, що вже маячила у нього за спиною і дихала холодом йому в потилицю, він не відчував.
Із спогадів тих, хто його – в останній день волі, – бачив:
«Я чувствую, что вступил в самую удачную полосу моей жизни, – говорил он. – Обыкновенно, я, когда влюблен, схожу с ума, мучаюсь, теряюсь, не сплю ночами, а сейчас я весел и спокоен…»
А до смерті йому тоді залишалася доба.
Кінець свій він зустріне із завидною мужністю, що нею вразить навіть своїх убивць.
Із спогадів одного з катів поета:
«Расстрел был произведен на одной из станций Ириновской ж. д. Арестованных привезли на рассвете и заставили рыть яму. Когда яма была наполовину готова, приказано было всем раздеться. Начались крики, вопли о помощи. Часть обреченных была насильно столкнута в яму, и по яме была открыта стрельба.
На кучу тел была загнана и остальная часть и убита тем же манером.
После чего яма, где стонали живые и раненые, была засыпана землей».
Ще одна розповідь поетового убивці:
«Да… Этот ваш Гумилев… Нам, большевикам, это смешно. Но, знаете, шикарно умер… Улыбался, докурил папиросу… Фанфаронство, конечно. Но даже на ребят из особого отдела произвел впечатление. Пустое молодечество, но все-таки крепкий тип. Мало кто так умирает…»
А тоді, у 1910 році, коли до більшовицького перевороту залишалося ще сім років, він саме одружувався з Анною Горенко, яка пізніше стане славетною Анною Ахматовою, а Володимир Холодний читав його вірш «Озеро Чад» гімназистці Вірі Левченко.
Обом їм – і Вірі Левченко, і йому, Володимиру Холодному, молодим і щасливим, які вірили у своє довге-довге життя, залишалося того життя усього лише 8 (вісім!!!) років.
І це їм, майже юним, які ще й не жили в цьому світі.
Але Ніколай Гумільов вже написав пророчі рядки:
Он стоит пред раскаленным горном,
Невысокий старый человек.
Взгляд спокойный кажется покорным
От миганья красноватых век.
Все товарищи его заснули,
Только он один еще не спит.
Все он занят отливаньем пули,
Что меня с землею разлучит.
Пуля, им отлитая, просвищет
Над седою, вспененной Двиной,
Пуля, им отлитая, отыщет
Грудь мою, она пришла за мной…
Але це буде згодом, згодом, – для автора поезії – через одинадцять років, для них, Віри та Володі – через вісім, але – БУДЕ.
А поки що юний Володя читає в гімназії Перепьолкіної в актовій залі на випускному балу найвродливішій гімназистці вірші Ніколая Гумільова, присвячені юній царськосельській поетесі Анні Горенко, яка скоро стане Анною Ахматовою.
Потім біографи «королеви екрана» відзначатимуть: на балу з нагоди закінчення гімназії Віра Левченко всіх вражала – вона була найвродливішою у випуску гімназії Перепьолкіної 1910 року.
Ось тут і сталося. Тільки почався перший танок, як Вірочку, некороновану королеву балу, запросив – і як він зважився, а такий же ніби мовчун? – один молодик, нікому до того невідомий і надто – як для вродливих дівчат, – скромний. Так-так, Володимир Холодний – це з’ясується, як він відрекомендується, – студент-юрист. Вважалося, що він у танцях – як і в поводженні з дівчатами – був не вельми спритним, невправним, ба, навіть, незграбним, ніяковий і не хвацький (а тільки такі кавалери підходили б першій красуні балу). До всього ж – теж вважалося, – він з виду був не зовсім красень. Але раптом він чимось і привернув увагу чарівної Вірусі, і вона увесь вечір танцювала тільки з ним. А вже під кінець він повів її в тихий куток актової зали і заходився читати їй вірші свого улюбленого Гумільова. І – так вважається, – знайшов ключ до її душі.
Що не кожному вдається – та ще з першого знайомства.
Та ще на балу, де стільки було хвацьких молодиків.
Віра була не від світу цього – так вважали її подруги й однокласниці, дивною і ніби відстороненою від буднів, з яких в основному й складається життя. Вона десь витала… Де саме – того ніхто не знав. Вона чекала свого вірного лицаря. І вона його дочекалася. В образі Володимира Холодного, який, на її переконання, не лише стане її лицарем, пажем і принцом в одній особі, а й допоможе їй не просто жити, а витати над життям. І вона з першого ж вечора їхнього знайомства ним захопилася. Ба, навіть закохалася в нього – теж з першого разу. Та так захопилася, що відразу ж і зізналася у тому молодику.
А коли в затишному кутку актової зали він почав читати їй вірші, то й зовсім підкорив її серце. Після «Озера Чад» він прочитав їй «Капітанів: «Открыватели новых земель. Для кого не страшны ураганы. Кто изведал мальстремы и мель…»
Читець віршів і не підозрював, що саме цим тоді марила ця дивна вродлива дівчина – морями-океанами, пригодами, штормами-ураганами і взагалі, різною екзотикою далеких заморських країв. Романтика ще з дитинства окрилювала Віру. А тут з’явився той, хто так само, як і вона, марив морськими безоднями і пригодами у далеких краях. Ось так Віра й побачила у ньому, студентові-юристові, свого вірного лицаря. Тому й не думала приховувати своїх почуттів і того, головного, що вона у нього закохалася.
Сестра Соня їй дорікатиме:
– Ти хоч би набралася терпіння і дочекалася, коли він першим тобі освідчиться.
Віра задумливо мовила – не так сестрі, як сама собі:
– А чого чекати? Треба квапитись жити.
Потім Соня плакатиме: «Вона наче знала, що доля їй відпустить так мало літ, тому й спішила жити…»
Рідні і близькі почали їх звати руськими Ромео і Джульєттою.
Вони квапилися, тож вирішили побратися відразу ж. (До речі, в тому самому році, що й Гумільов з Ахматовою.)
Вірі було всього лише сімнадцять. Друзі й рідні просили її не квапитись. Принаймні з одруженням – сімнадцять літ, це ж рано.
– Якщо сьогодні рано, то завтра буде пізно, – загадково мовила наречена.
«Друже мій! Тільки тепер я дізнався,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.
