read-books.club » Сучасна проза » Лабіринт духів 📚 - Українською

Читати книгу - "Лабіринт духів"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лабіринт духів" автора Карлос Руїс Сафон. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 221
Перейти на сторінку:
і він відповзає в глиб камери. Він задкує, доки не впирається спиною в стіну й, зібгавшись у клубок, лишається там. Тюремник підіймається сходами нагору, дверцята з лунким відляском закляпуються, і прямокутник світла зникає.

Лише тоді Вальс помічає, що він не сам у камері. У куті, прихилившись спиною до стіни, сидить Вісенте, його вірний охоронець. Він не рухається. Видно лише обриси його ніг. І рук. Долоні й пальці розпухли і мають фіолетовий колір.

– Вісенте?

Він повзе до охоронця, але зупиняється, відчувши наближення смороду. Вальс ховається в протилежний куток і скручується вдвоє, обхопивши руками коліна й засунувши голову між ноги, щоб позбутися сопуху. Він намагається викликати в пам’яті образ своєї доньки, Мерседес. Вальс уявляє, як вона бавиться в парку, у своєму будиночку з ляльками, катається на власному потязі. Він уявляє її дівчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачає й несе світло туди, де його ніколи не було.

За якийсь час Вальс піддається холоду, болю й знемозі і відчуває, що знову непритомніє. «Може, я помираю», – з надією думає він.

2

Фермін Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партію сопрано з Ваґнерівської опери. Він розтулив очі в оксамитовій півтемряві, намагаючись заспокоїтися. Стрілки будильника підтвердили те, про що він підозрював. Ще не було навіть півночі. Йому вдалося сяк-так подрімати лише якусь годинку, перш ніж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всміхаючись в обіймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.

– Ферміне, здається, ти станеш батьком.

Вагітність зробила її ще бажанішою, ніж будь-коли: Фермін тої самої миті радо б накинувся на її розквітлі принади і на весь той бенкет вигинів і опуклостей, який Бернарда становила собою. Він уже збирався виконати свій коронний номер під назвою «Опівнічний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокій, яким світилося її обличчя. Він знав, що в такому разі могло бути два варіанти розвитку подій: або воднева бомба з гормонів, які сочилися з усіх пор її тіла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзає його на шматки, або ж іскра не проскочить і його свята дружина, охоплена всілякими страхами, стане відмовлятися, посилаючись навіть на те, що будь-яке посягання на неї може зашкодити дитині. Фермін її не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе її було таке безмежне, що Фермін боявся тоді втратити назавжди і дружину. Та минув час, і, як обіцяв лікар, Бернарда завагітніла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постійному страху, і часом, здавалося, боялась навіть зітхнути, щоб знову не стався викидень.

– Кохана, але ж лікар сказав, що все буде гаразд.

– Він такий самий брехун, як і ти.

Мудрий чоловік не стане будити вулкани, революції чи вагітних жінок. Фермін тихцем покинув подружнє ложе й прослизнув навшпиньках до їдальні їхнього скромного помешкання на вулиці Хоакіна Кости, до якого вони з Бернардою в’їхали, повернувшись з медового місяця. Він сподівався притлумити свою хіть і гризоти «Суґусом», але після короткого огляду виявилося, що запаси його підійшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Ферміна. Але тут він пригадав, що у вестибюлі Французького вокзалу до пізньої ночі працює торговець солодощами й цигарками, Сліпий Дієґо, у якого завжди було вдосталь всіляких лагоминок та масних жартів. На саму думку про лимонний «Суґус» Фермінові потекла слинка, і він, не гаючи ні секунди, скинув піжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкірі холодної, як у Сибіру, ночі. Спорядившись таким чином, Фермін кинувся на вулицю, щоб задовольнити свої низькі інстинкти й надавати копняків безсонню.

Раваль – маленька батьківщина для всіх тих, кого мордують нічниці. Хоч квартал також не спить, однак спонукає до забуття, і хай яким не був би твій тягар, досить пройти кілька кроків, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадає тобі: завжди є хтось, кому життя здало ще гірші карти, ніж тобі. Тої ночі, коли перетнулися між собою людські долі, жовтуваті випари, породжені почасти вбиральнями, почасти гасовими ліхтарями, почасти відлунням спогадів кольору сепії, линули над плутаницею провулків, чи то як чари, чи то як попередження – кому як більше до смаку.

Фермін блукав поміж галасу, смороду та інших продуктів життєдіяльності люмпену, що оживляли ці вулички, темні й покручені, наче фантазії єпископа. Урешті-решт він опинився біля статуї Колумба, яку зграя мартинів закаляла білим послідом, віддаючи сумнівну шану середземноморській дієті. Фермін попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховісний силует замку Монтжуїк, що завмер на вершині гори, наче хижак, який приготувався до нападу.

Ватаги моряків-американців тинялися околицями порту в пошуках розваг і можливостей культурного обміну з дамами легкої поведінки, готовими ознайомити їх із найпростішими фразами і трьома-чотирма фокусами, відомих тільки мешканцям портових міст. Фермінові згадалася Росіїто, розрада стількох темних ночей його молодості, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його від самотності. Він уявив Росіїто разом з її кавалером, успішним торговцем із Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандрує світом – справжня сеньйора, якою вона завжди й була, – і, можливо, думає, що нарешті життя їй усміхнулося.

Із думками про Росіїто і про породу, що перебуває під загрозою вимирання, – породу людей із добрим серцем, Фермін прийшов на вокзал. Побачивши Сліпого Дієґо, який уже збирався згортатися, він підбіг до нього.

– Ферміне, о такій порі ти мав би жарити в ліжку свою супружницю, – промовив Дієґо. – Закінчився «Суґус»?

– Самі крихти лишилися.

– У мене є лимонний, ананасовий і полуничний.

– Давай лимонний. П’ять пакетиків.

– Тримай ще один у подарунок.

Фермін заплатив йому й не взяв решти. Дієґо, не перераховуючи, поклав монети до шкіряної сумочки, яку носив на поясі, подібно до трамвайних кондукторів. Фермін ніколи не міг збагнути, як Сліпий Дієґо знав, коли його обшахровують, а коли ні, але якимось чином він це знав. Ба більше, Дієґо міг це передбачити. Він народився незрячим, і в житті йому поталанило менше, ніж кадетові-піхотинцю. Мешкав сам у кімнаті без вікон у пансіоні на вулиці Принцеси зі своїм найкращим другом, радіоприймачем, по якому слухав футбол і новини, від яких йому робилося смішно.

– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?

– Давня звичка, – відказав Фермін.

Він дивився услід Сліпому

1 ... 50 51 52 ... 221
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт духів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лабіринт духів"