Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Я звикла до того, що мене не слухають, але мушу сказати, що коли тенісну ракетку спересердя кидають на траву, вона може зламатися. А тенісні ракетки сьогодні коштують дорого.

Я не міг збагнути причину цієї не зовсім мені зрозумілої атаки з тилу. Вона мене приголомшила й спантеличила.

– То ви, можливо, зі мною не згодні? – сказала місіс Прайс Рідлі.

– Та чому ж? Звичайно, згоден.

– Я рада. Отже, це все, що я хотіла вам сказати. А тепер я вмиваю руки від усієї цієї справи.

Вона відхилилася на спинку крісла й заплющила очі, наче стомилася від життя на цьому світі. Я подякував їй і попрощався.

Виходячи з дому, я наважився запитати Клару про те, що розповіла її господиня.

– Це правда, сер, я чула, як хтось чхнув. І то не було звичайне чхання – аж ніяк не звичайне.

Те, що має стосунок до злочину, ніколи не буває звичайним. Постріл не був звичайним пострілом. Чхання не було звичайним чханням. Я припускаю, що так чхнути міг лише вбивця. Я запитав дівчину, о котрій годині це сталося, але вона відповіла дуже туманно: десь між чвертю й половиною на сьому, думає вона. Принаймні це було раніше, аніж місіс почула телефонний дзвінок і їй стало погано.

Я запитав у неї, чи вона чула бодай якийсь постріл. І вона сказала, що то був страшний постріл. Після цих слів я дуже мало вірив її твердженням.

Я вже дійшов до хвіртки своєї власної садиби, коли вирішив навідати друга.

Подивившись на свого годинника, я побачив, що маю на це трохи часу перед вечірньою молитвою. Я пішов униз по дорозі до будинку Гейдока. Він вийшов на ґанок, щоб зустріти мене.

Я знову переконався в тому, який він мав стривожений і змарнілий вигляд. Останні події зробили його старим до невпізнання.

– Радий вас бачити, – сказав він. – Якісь новини?

Я розповів йому про останні відкриття, пов’язані з особою Стоуна.

– Злодій високого класу? – прокоментував він. – Що ж, це пояснює чимало речей. Він цікаво розповідав про свою галузь, але вряди-годи, як на мене, припускався очевидних помилок. Протеро, схоже, спіймав його одного разу. Ви пам’ятаєте, як вони посварилися. А що ви думаєте про дівчину? Вона теж до цього причетна?

– Тут існують різні думки, – сказав я. – Як на мене, то з дівчиною все гаразд. Вона наївна ідіотка, – докинув я.

– О, я так би не сказав! Вона має досить гострий розум, ця міс Ґледіс Крем. І відзначається чудовим здоров’ям. Вона не стане турбувати представників моєї професії.

Я сказав йому, що мене турбує Гос і я хочу, щоб він кудись поїхав відпочити й змінити атмосферу.

Щось ухильне з’явилося в манерах лікаря, коли я йому це сказав. Його відповідь не здалася мені цілком правдивою.

– Так, – повільно промовив він. – Я думаю, це було б для нього найкращим. Бідолашний чоловік. Бідолашний чоловік.

– Я думав, ви його не любите.

– Справді, я його не люблю. Не дуже люблю. Але мені шкода багатьох людей, яких я не люблю. – Він додав через хвилину або дві: – Мені навіть шкода Протеро. Бідолашний чоловік – ніхто особливо його не любив. Він надто хизувався власною праведністю, був надто самозакоханий. Така суміш нікому не до вподоби. Він був завжди однаковий – навіть у молодості.

– А я й не знав, що ви й тоді були знайомі.

– О, так! Коли ми жили у Вестморленді, я мав практику неподалік. Відтоді минуло чимало часу. Близько двадцяти років.

Я зітхнув. Двадцять років тому Ґрізельді було лише п’ять років. Як швидко збігає час…

– Це все, що ви хотіли сказати мені, Клемент?

Я рвучко підняв голову. Гейдок дивився на мене проникливим поглядом.

– Ви маєте щось іще, чи не так?

Я кивнув головою.

Я не був певен, говорити мені про це чи ні, коли увійшов, але тепер вирішив говорити. Я любив Гейдока більше, аніж будь-кого зі своїх знайомих. Він був чудовим чоловіком з усіх поглядів. Те, що я мав намір сказати, принесе йому користь, так я думав.

Я переказав йому свої розмови з міс Гартнел і міс Везербі.

Він довго мовчав, після того як я закінчив говорити.

– Це правда, Клемент, – сказав він нарешті, – я намагався захистити місіс Лестрандж від усіх можливих незручностей, наскільки це було можливо. Не стану приховувати, вона мій давній друг. Але то була не єдина причина. Я не вигадав ту медичну довідку, як усім вам здається.

Він зробив паузу, а тоді врочистим тоном сказав:

– Нехай це залишиться між нами, Клемент. Місіс Лестрандж приречена.

– Що ви кажете?!

– Вона помирає. Я даю їй не більш як місяць. Тому не дивуйтеся, що я намагаюся захистити її від цькування та допитів.

Він провадив:

– Коли вона звернула на цю дорогу в той вечір, вона йшла сюди – до мого дому.

– Ви раніше цього не казали.

– Я не хотів заохочувати балаканину. Шоста-сьома година – не мій час для прийому пацієнтів, і всім це відомо. Але ви можете повірити мені, що вона була тут.

– Її тут не було, коли я прийшов до вас. Тобто після того, як ми знайшли труп.

– Ні, – сказав він із певною тривогою в голосі. – Вона пішла – поспішала на якусь зустріч.

– А де та зустріч мала відбутися? У неї вдома?

– Я не знаю, Клемент. Слово честі, не знаю.

Я йому повірив, але…

– А що, як повісять невинного чоловіка? – запитав я.

– Ні, – сказав він. – Нікого не повісять за вбивство полковника Протеро. Даю вам слово, що не повісять.

Але повірити його слову я не міг. А проте певність у його голосі була дуже великою.

– Нікого не повісять, – повторив він.

– А того чоловіка, Арчера…

Він зробив нетерплячий рух.

– У нього не вистачило б тямки стерти відбитки пальців із рукояті пістолета.

– Можливо, і не стало б, – сказав я із сумнівом у голосі.

Тоді я раптом щось пригадав і, діставши з кишені маленький коричневий кристал, який знайшов у лісі, подав його Гейдоку й запитав у нього, що це таке.

– Гм… – завагався він. – Схоже на пікринову кислоту. Де ви його знайшли?

– Це таємниця Шерлока Холмса, – відповів я.

Він усміхнувся.

– А що таке пікринова кислота?

– Вибухова речовина.

– Я це знаю. Але чи має вона інше застосування?

Він кивнув головою.

– Її застосовують у медицині – додають у розчин для лікування опіків. Дуже корисна речовина.

Я простяг руку, і досить неохоче він повернув її мені.

– Можливо, цей кристал не має ніякого значення, але я знайшов його в досить незвичному місці.

– Ви не хочете сказати мені, де ви його знайшли?

Я виявив досить дитячу впертість і не захотів йому сказати.

Він має свої таємниці. А я – свої.

Я образився на нього за те, що він не захотів поговорити зі мною з усією відвертістю.

Розділ двадцять шостий

Я був у дивному настрої, коли піднявся увечері на казальницю.

Церква була незвично повна. Я не думаю, що стільки людей прийшли послухати проповідь Госа. Проповіді Госа занудні й догматичні. А якщо розійшлася новина,