Читати книгу - "Останній дон"

справжнє жахіття, половина публіки вийшла. Тож Мерсі залишилася з Тео на ніч, аби втішити бідолаху. Що стеменно сталося тієї ночі, годі було з'ясувати. Безперечне одне: десь удосвіта Тео зарізав Мерсі, проткнувши їй ножем обидва ока. Потім він розпанахав собі живіт і подзвонив до поліції. Вчасно, щоб урятувати своє життя, але не життя Мерсі.

Судовий процес у Каліфорнії набув, звичайно, величезного розголосу в пресі. Донька губернатора Невади загинула від руки поета-синьоблузника, що три роки був її коханцем, а потім пошився в дурні.

Адвокат сторони захисту Моллі Флендерс напрочуд успішно спеціалізовувалась на вбивствах через «пристрасть», хоча цей процес виявився її останньою кримінальною справою, потім вона подалася у сферу права, пов'язану з видовищами та кінобізнесом. Її тактика була класична. Привели свідків, які засвідчили, що Мерсі мала принаймні шістьох коханців, тоді як Тео гадав, що він побереться з нею. Заможна, розбещена Мерсі, що належала до верхівки суспільства, одурила простосердого драматурга з пролетарських верств, чий розум схибнувся. Флендерс покликалася на «тимчасове божевілля» свого клієнта. Всім найдужче припали до вподоби такі її слова (а їх написала для Моллі Клавдія Де Лена): «Він довіку не відповідає за свій учинок». Ці слова неминуче розлютили б дона Клерікуціо.

Тео, коли давав свої свідчення, здавалося, був вражений горем. Його батьки, щирі католики, переконали впливових членів каліфорнійської католицької громади втрутитись у процес, і ті засвідчили, що Тео зрікся гонитви за втіхами й надумав стати священиком. Наголошували на тому, що Тео намагався накласти на себе руки, отже, вочевидь шкодував про сподіяне, довівши таким чином своє божевілля, — ніхто й не помічав тут суперечності. Все це було прикрашене риторикою Моллі Флендерс, що доводила, як неоціненно прислужиться Тео суспільству, якщо його не каратимуть за безглуздий учинок, що його спровокувала розбещена жінка, яка розбила вразливе серце синьоблузника. Безтурботна багатійка, нині, на жаль, покійна.

Моллі Флендерс любила каліфорнійських присяжних. Тямущі, досить освічені, щоб розуміти нюанси психічної драми, обізнані з високою культурою театру, кіно, музики й літератури, вони повнилися співчуття. Коли Флендерс упоралася з ними, в постанові суду вже ніхто не сумнівався. Тео визнали невинним, бо він перебував у стані тимчасової неосудності. З ним негайно підписали контракт на екранізацію його життєвої долі в серії короткометражних телефільмів, залучивши, щоправда, не як головного актора, а допоміжного, що співатиме власних пісень, забезпечуючи зв'язок окремих епізодів. То був цілком задовільний кінець новітньої трагедії.

Для губернатора Уолтера Вейввена, батька дівчини, така постанова суду мала катастрофічні наслідки. Альфред Ґроневельт бачив, що його двадцяти-однорічні інвестиції будуть от-от змарновані, бо губернатор Вейввен у затишку вілли сповістив Ґроневельта, що не висуватиме своєї кандидатури на перевиборах. Який сенс набувати владу, коли будь-який вилупок, мерзенний білий покидьок, може заколоти на смерть його дитину, майже відтяти їй голову і потім утішатися свободою? Ба гірше, його улюблену доньку виставили в усіх газетах і на телеекранах як дурнувату поцьку, що заслуговувала смерті.

У житті трапляються трагедії, що їх годі зцілити, і губернатор постав тепер перед такою трагедією. Тільки-но випадала нагода, він одразу подавався в готель «Ксанаду», проте від його колишньої веселості не зосталося й сліду. Він не цікавився дівчатами з вар'єте, не брався за кості. Він просто пиячив і грав у гольф. Ґроневельт зіткнувся з украй делікатною проблемою. Він щиро співчував губернаторовому лихові. Адже не можна піклуватися людиною понад двадцять років, дарма що з егоїстичних міркувань, не пройнявшись до неї певною симпатією. Суть справи полягала в тому, що, зрікшись політики, губернатор Уолтер Вейввен уже не буде неоціненним надбанням, не матиме майбутнього потенціалу. Бо ж нині це просто чоловік, що занапащає себе пияцтвом. Навіть узявшись до гри, він був такий розвіяний, що Ґроневельт уже мав його маркерів на двісті тисяч. Тож настав час, коли йому треба відмовити губернаторові в праві користуватися віллою. Звичайно, Вейввенові дадуть розкішний номер-люкс у готелі, але це буде пониження, і, перше ніж учинити так, Ґроневельт спробував востаннє напоумити невтішного батька.

Ґроневельт переконав губернатора зустрітися з ним уранці й зіграти в гольф. Щоб набрати четверо гравців, запросив іще Піппі Де Лену та його сина Кросса. Піппі мав гострий розум, який завжди цінував губернатор, а Кросс був такий милий і ґречний молодик, що старші люди завжди були йому раді. З майданчика всі гравці подалися на пізній ленч до губернаторової вілли.

Вейввен страшенно змарнів і, здається, вже не дбав про свою зовнішність. Він був у брудному спортивному костюмі й бейсбольному картузику з емблемою готелю «Ксанаду», неголене обличчя заросло щетиною. Він часто усміхався, проте не усмішкою політика, а якоюсь соромливою гримасою. Ґроневельт помітив, які жовті губернаторові зуби. До того ж він був п'янющий.

— Губернаторе, — нарешті зважився Ґроневельт, — ви занедбали свою родину, занедбали друзів, занедбали людність Невади. Так далі не можна.

— А мені можна, — заперечив Уолтер Вейввен. — Клав я на людність Невади. Кого це обходить?

— Мене, бо я дбаю про вас, — відповів Ґроневельт. — Я зберу гроші, і ви повинні виставити свою кандидатуру в сенат на наступних виборах.

— Чого я, в біса, повинен? — обурився губернатор. — У цій проклятій країні ніщо не має значення. Я губернатор великого штату Невади, а той курдупель убив мою доньку й гуляє на волі. І я мушу миритись. Люди глузують з моєї вбитої дівчинки й моляться за її вбивцю. А знаєте, за що молюсь я? Щоб атомна бомба знищила цю проклятущу країну, а надто штат Каліфорнію.

Піппі і Кросс під час цієї розмови мовчали, вражені глибиною губернаторового розпачу. Крім того, обидва розуміли, що Ґроневельт кудись хилить.

— Не слід вам зважати на це все, — мовив Ґроневельт. — Не дайте цій трагедії занапастити своє життя. — Ґроневельтова єлейність роздратувала б і святого.

Губернатор жбурнув бейсбольного картузика через усю кімнату і знову налив собі з бару віскі.

— Я не годен цього забути, — проказав він. — Уночі я не сплю, і мені мариться, як я вичавлюю цьому вилупкові очі. Я хочу спалити його живцем, повідтинати йому руки й ноги. І хочу, щоб він був живий ізнову і я вбивав його безкінечно. — Губернатор п'яно засміявся до них і майже повалився на стілець, вони бачили його жовтаві зуби й чули сморід із пащі.

Вейввен, проте, видавався тепер не таким п'яним, голос став спокійніший, він неначе вів з ними бесіду:

— Ви бачили, як він заколов її? — запитав губернатор.