Читати книгу - "Кінь Перуна"

Сотник Трохим Клинець, або Опанасович, як звали його поза очі усі інші, стояв трохи позаду і праворуч грізного воєводи і зловтішно посміхався. Він зумисне не попередив воїнів, чому той хоче їх бачити, а навіть навпаки – пустив чутку, що справи їхні кепські, бо пригадаються тепер усі вибрики і дістанеться кожному сповна. Сотник не був злосливим, але ті урвіси таки добряче в’їлися йому в печінки. Всі ж бо скликані, як один, були з тієї розбишацької породи, що за ними на вербах золоті грушки ростуть. Хоча, мусив визнати, в ратній справі –  рубаки вмілі і відважні. А Дмитрій мовчав і дивився так, наче зважував душу кожного на долоні.

Під його поглядом ратники стурбовано сопіли і пріли, перебираючи подумки усі свої провини. І поволі, наче ненароком, намагалися сховатися за плечі товаришів. Тож минуло й не так багато часу, а всі вони непомітно для себе, вишикувалися в колону з Найдою на чолі. Бо лише він не ховав очей, а спокійно очікував, коли їм нарешті скажуть: чого кликали. І більше роздумував над тим, як це доведеться пов’язати з необхідністю залишити Галич. Бо хоч Юхим вигадав досить поважну причину, та воєвода – не Опанасович. Якщо не схоче, то й говорити не стане з якимось ковалем, хоч і золотих справ майстром.

– Як звати? – озвався нарешті Дмитрій, і голос його луною  відбився од стін трапезної, така панувала в ній тиша. Колись воєвода знав усіх княжих дружинників. Але тепер, коли під його рукою була багатотисячна київська рать, не дивина, що галичани стали забуватися...

– Найдою, батьки кличуть... – неквапом відказав парубок, шанобливо вклонившись.

– Найдою? – перепитав Дмитрій і додав грізніше. – Не ховаєш очей переді мною, голови не хилиш... Чи безгрішний? Не відчуваєш за собою жодної провини? Не вірю! Сотник таких сюди не кликав!

Парубок здвигнув плечима. Пощо дратувати боярина даремно.

Тоді воєвода зірвався з місця і хряпнув кулаком по столі.

– Чого мовчиш? Язика проковтнув? На дибу звелю підняти – усе виспіваєш! – і вп’явся в парубка палаючими зіницями.

– Перед князем вини не маю, – твердо відказав Найда, але очей таки не відвів.

– Решта теж невинні ягнятка? Янголятка неголені? – накинувся і на інших Дмитрій, аби не показати, що задоволений сміливою відповіддю дружинника.

– Батьку воєводо, – загули усі разом, вихоплюючись з-за спини Найди. – Та ми... звісно теє... ну, того... Але перед князем – в жодному разі! Хіба ж можна?.. Опанасовичу, скажи за нас слово! Не дай кривдити... Бешкетуємо трішки... Буває... Та ж від нудьги. А за нашого князя, за Данила Романовича – хоч у пекло!.. Ти ж знаєш! Сотнику, скажи...

– Знаєш? – поцікавився воєвода, переводячи погляд, в якому вже зблискували іскринки сміху, з ратників на сотника.

– Правду кажуть, – повагом підтвердив Трохим, хоч і не відмовив собі у задоволенні вичекати якийсь час, наче розмірковуючи. Дивлячись, як то біліють, то буряковіють обличчя найбільших шибайголів міста.

– Галичани од них спокою не мають... Як не той, то інший щось вчудити мусить. До бійки надто охочі... Жіноцтво од них спокою немає.

– Що ж, – полагіднішали очі воєводи, і він несподівано для всіх усміхнувся. – Кажеш, перед князем вини не маєш? – перепитав у Найди.

– Істино так!

– Добре... Любо...

Дмитрій ще раз зміряв усіх гострим поглядом і несподівано гукнув так, що аж забренчали шибки у вікнах:

– Одарко!! Меду!!

Причепурена служниця, наче чекала за дверима (а мо’ так і було), одразу увійшла з тацею, заставленою високими берестяними кухлями, а слідом за нею сунув вайлуватий пахолок, несучи обіруч наперед себе невеличке барильце.

Усе це було поставлено на стіл. Пахолок, хутко і вправно вибив чіп і легко, наче з невеличкого джбана, став розливати мед по кухлях. Та так вміло, що жодна краплина дорогого трунку не пролилася на білосніжну скатертину, якою був застелений стіл. Невдовзі кухлі було наповнено, і два з них Одарка поставила перед воєводою і сотником.

Дмитрій узяв свого в руку, а другою зробив запрошувальний рух.

– Здоров’я Данила Романовича!

– Здоров’я! Здоров’я нашему князеві, Данилу Романовичу!!! – щиро, як один чоловік гаркнули дружинники і, вичекавши мить, доки воєвода сам пригубить мед, припали до своїх кухлів, як немовлята до материнських грудей. І лише Найда, зробивши помірний ковток, присів біля столу на лаву, однак, не випускаючи кухоль з руки.

Мед і пиво варили майже в кожній галицькій хаті, але тільки князь та бояри мали можливість зробити для себе справжній трунок, у пропорції один до одного. Такий, що потребував не менш як десятилітньої витримки. То ж він і кольором, і смаком, а особливо міцністю відрізнявся од того простого медку, добре як річної давності, яким звикле пригощалася міська біднота. А Найда хотів зберегти ясність думок.

– Не смакує? – поцікавився воєвода, лукаво всміхаючись, хоча погляд залишався холодним. – Чи здоров’я князя не надто важливий привід аби осушити чару?

– Таким трунком, певно, й Боги не збридилися б, – відказав Найда. – За здоров’я Данила Романовича і життя не шкода... Але мислю, воєводо, що не лише для частування кликав ти нас. От і хочу почути все, сказане тобою, не через джмелине гудіння в голові. А на денце кухля я завжди встигну подивитися.

– Згода! – загув задоволено воєвода і пригладив вуса. – Любо чути розумні слова, певно, бути тобі невдовзі десяцьким.

– Гм... – гмикнув на ці слова тихо сотник, але чутке вухо воєводи вловило цей виказ сумніву.

– Маєш щось супроти цього молодця Трохиме? Кажи одразу, поки поправити можна...

– Молодий ще, зелений...

– Ну, – посміхнувся воєвода, – це така вада, що з роками минає. Молодий, але ярий... Поміркований.

– У хмільному так, але не в жіноцтві... У поважного чоловіка дружину звабив. Подейкують, що од того вона навіть укоротила собі віку.

Найда аж побілів од несподіваної образи. Ще мить – і він не стримався б, вигукнув би щось непоправне, але в ту ж мить почувся сповнений обурення голос Одарки.

– Брехня! Як язик лише обертається так людину паплюжити. Та ж Ружа лише його кохала. А Непийвода купив її у старих. А вона терпіла, бідолашна, нелюба скільки могла, а як не стало сил, то й утопилася. Батьку– воєводо!