Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

пістолети й направили їх на подорожніх. Потоцький з жахом підняв руки, а Катаріна та Крото, голосно лаючись, звільнилися від мотузок. Дівчина готувалася читати заклинання, але боялася пістолетів. Вона не була впевнена, що встигне поставити щит, коли солдати натиснуть на курки.

Тим часом Крафт, ніби двадцять стволів не були спрямовані на нього, спокійно зліз з коня і став перед кобилою полковника.

– Ставай, кажу я! – Хлопець владним жестом вказав на землю перед собою.

Полковник з розвеселеною міною обперся на луку сідла, його пухкі щоки надулися.

– Хто ти такий, щоб мене обзивати, гівнюк?

– Князь Крафт Альберт Фрідріх Генріх фон Гогенлое-Пфедельбах, – гордо відповів юнак.

Запанувала мертва тиша; Деякі кірасири опустили пістолети й невпевнено перезирнулися. Не те щоб їх особливо хвилювало життя протестантського князька, але кодекс честі, що діяв принаймні з часів Барбаросси, чітко передбачав, що людина нижчого стану не може відмовити від сатисфакції. Полковник точно не був князем. Якби він не прийняв рукавичку, то заплямував би себе ганьбою, що можна було б пояснити лише тим фактом, що Гогенлое був інкогніто; хоча це було і поганим виправданням.

І без того червоне обличчя товстуна зробилося буряковим, і він явно вагався. Полковник невпевнено глянув на своїх людей, але не знайшов на їхніх обличчях розуміння – елітні підрозділи важкої кавалерії зазвичай походили з дрібної знаті, а отже, з людей, яким поняття честі було не зовсім чужим. Зрештою він плюнув на землю та зіскочив з коня.

– Дайте йому зброю, — прогарчав він.

Один з кірасирів сунув Крафтові довгий кавалерійський палаш. Баварський полковник оголив свій. Солдати та "в'язні" розташувалися на деякій відстані від дуелянтів, щоб не заважати їм.

– Крафт, на рани Христові… – спробувала втрутитися Катаріна, але Крото поклав їй руку на плече. Вона подивилася на нього й побачила вираз смертельно серйозного обличчя хлопця. Дівчина закотила очі. Вона ніколи не могла оцінити дурниць, які чоловіки робили в ім'я честі.

– До смерті? – дуже серйозно спитав Крафт, піднімаючи зброю.

– До смерті, — пирхнув товстун.

Вони кинулися один на одного, як дві гадюки, обмінявшись першою серією ударів. Крафт був набагато молодшим і набагато легшим за полковника, а отже, швидшим і хоробрішим. Фон Каргла, навпаки, захищали кірасирські обладунки, а це означало, що більшість ударів просто зісковзували з нього, і це не було винятком. Товстун пиркав і задихався, рясно пітніючи, і розмахував палашем, немов ціпом, намагаючись влучити в Крафта, який стрибав як ласка, але марно. Молодий князь, у свою чергу, продовжував бити між фінтами, цілячись у відкриті частини тіла супротивника, але щоразу чути було лише брязкіт леза, що рикошетом відбивалося від сталевого панцира. Вони так кружляли один навколо одного добрих кілька хвилин, перш ніж дійшли висновку, що це безглуздо, і, захекавшись, відскочили на кілька метрів назад. Полковник перевів подих і поклав руки на коліна, з ненавистю дивлячись на юнака, тим часом як Гогенлое, набагато менш втомлений, витирав чоло рукавом сорочки. Вони одразу ж знову стрибнули один до одного.

Цього разу фон Каргль, усвідомлюючи, що поступається супернику у швидкості, швидко скоротив дистанцію, притискаючись важким тілом до юнака. Крафт спробував віддалитися на досяжність леза, але безуспішно. Вони деякий час билися у клінчу, поки полковнику не вдалося схопити князя за руку, вибивши йому з руки зброю. Він одразу ж скористався нагодою та штовхнув Крафта, маючи намір збити його з ніг та розчавити своїм великим животом, але хлопець виявився хитрішим. Скориставшись тим, що фон Каргл був у обладунках, він згорнувся калачиком, як кішка, праворуч, тим часом як полковник втратив рівновагу та впав із жахливим хрускотом металу. Крафт стрибнув йому на спину, витягнув мізерикордію з пояса суперника та приклав її до його шиї. Хоча вони й домовилися битися до смерті, він вагався. Полковник, що лежав на животі і перебирав ногами, мов перевернутий жук, скористався цим.

– До зброї! – крикнув він кірасирам.

Виникла плутанина. Дехто з кавалеристів не відреагував на таке відверте порушення правил дуелі, але дехто вихопив палаші. Пролунав постріл з пістолета. Катаріна більше не чекала і зістрибнула з коня. Вона завагалася на мить, не знаючи, чи то поставити щит над собою, чи над дуелянтами. Кутом ока дівчина помітила, як товстун-полковник, смикнувшись, скидає з себе легенького Крафта. Поряд з нею Потоцький закрив голову руками, навіть не злізаючи з коня, а Крото біжить бо брата. Вона втратила орієнтацію, що діється.

Перш ніж вона встигла щось зробити, фон Карґль за допомогою кавалеристів виліз на коня, повернув його до них обличчям і поскакав до табору, втікаючи, мов останній дурень. Крафт крикнув йому щось услід, мабуть, образи, але ці крики загубилися в гаморі підрозділу, що відступав і скакав за полковником, немов величезна приголомшена тварина. Менш ніж за хвилину Катаріна з братами Гогенлое знову були самі на дорозі. Усміхнений Крото поплескав старшого брата по плечу, явно пишаючись його досягненням, поки той намагався перевести подих. Дівчина, невимовно розлючена, підійшла до Крафта і ляснула його рукою по обличчю. Вдарила якось криво, зачепивши кістку, і зап'ястя заболіло.

– Ти що, збожеволів, гівнюк, повний ідіот?! – крикнула вона йому. – Вони могли нас усіх убити! Ми мали непомітно вислизнути!

Збентежений, Крафт шоковано подивився на неї, не знаючи, що і відповісти.

– Зробиш щось подібне ще раз, і я вирву тобі яйця, придурок тупий! – продовжувала кричати Катаріна, стискаючи руки в кулаки. – Якби я… Якби… – Вона втратила контроль над собою і поринула в модус, наче в дуже глибоку, чорну криницю.

(МОДУС II)

Туп, туп, туп, дзьоб, дзьоб, вона збирала все більше й більше легких цяток, уявляючи себе куркою, яка клює зерно. Це порівняння подобалося їй своєю дитячою наївністю, бо нагадувало про безтурботні часи, коли навколо неї не руйнувалися стовпи етеру, а даймоніони, що гриміли від люті, замкнені в тому дивному непросторі, не вили, як прокляті.

І сила зростала, зростала, зростала і зростала з кожною крупинкою, аж поки вона вже не знала, куди ще її вмістити, водночас знаючи, що це лише частина, шматочок, осколок, фрагмент, що є більше, і вона мусить зібрати все це, якщо хоче назавжди закрити цю землю, якою мало хто ступав до неї, і яка у всій своїй монументальності починала тривожно нагадувати в'язницю, збудовану з розтоптаних законів і принципів.

Одна за одною пограбовані душі заспокоїлися, і вона раптом згадала, що має щось зробити.

РОЗДІЛ XIII

Хіба кожний