Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

– Зворушливо. - Дівчина скривилась, провівши пальцями по волоссю та намагаючись заспокоїти свої думки. – І чому їм раптом так стало залежати на мені?

Польський домініканець відкрив рота, потім знову закрив його та підозріло глянув на Гогенлое.

– Хто це? – спитав він, ніби раптом завагавшись, кому ж він, власне, має намір довірити таємниці ордену.

– Мій ескорт.

– Мабуть, поганенкий, оскільки… – Він не закінчив, бо його розповідь перервав напад кашлю.

Крафт скреготнув зубами.

– Якщо ти хоча б раз... — сердито почав він, але Катаріна змусила його замовкнути помахом руки.

– Ти не мусиш про них хвилюватися, – сказала вона, коли домініканець перестав кашляти. — То що з тими наказами?

– Ніхто мені не сказав, про що йдеться, але ж чуєш те й се. Кажуть, що Тіленхайм пообіцяв імператору, що витягне з тебе те, чого вас навчили в Лейдені.

– А що, він не читав Арістотеля?

– Не зрозумів? – Якуб, мабуть, не зрозумів жарту, бо здивовано подивився на дівчину.

– У Лейдені я читала філософів. Чого хоче від мене одержати ваш генерал?

– Ну… Протестантські, єретичні вміння… Як кидати прецизії без реагентів і як підтримувати міцні щити… Як кидати снаряди на кілометри… Підривати ворота… Все, що ти нібито вмієш робити.

Катаріна дивилася через плече співрозмовника на стіну намету. Все це почало складатися докупи. Якщо домініканці вважали, що її сила походить від вчень еторомантії у l'Impereur, то вони були наївнішими, ніж вона думала, — але, знову ж таки, у них не було жодної можливості чи когось, хто б міг дізнатися про книгу. Тому вони могли подумати, що її навички можна відтворити, і таким чином вони зможуть стати незалежними від її примх. Хоча вона й знала, що така думка є нісенітницею, її аж струснуло від представлення про армію всемогутніх ченців. Отже, це була їхня мрія, хоча вони й гадки не мали, як її здійснити…

– Гаразд. Що б ти зі мною зробив, якби мене спіймав?

– Негайно супроводив би до найближчого імперського міста та передав інквізиції.

– Зрозуміло. - Вона кивнула. – Тоді виїзд з табору не повинен викликати жодних серйозних проблем.

– Але що далі?– відчайдушним тоном спитав Якуб. - Вони мене будь-де спіймають, ренегатам не прощають...

– Ми з цим теж розберемося. Домінік, як ти справедливо зазначив, досяг успіху, тож у тебе теж вийде. Нам спочатку треба звідси вибратися. До речі, що ця армія тут робить?

– У якому сенсі? Намагається захопити Бамберг.

– Це я бачу, — буркнула Катаріна. - Але чому?

– Не маю жодного уявлення. Гадаю, ти переоцінюєш моє становище у ордені. Мене призначили ординарієм до цього полку, тож я пішов. Не знаю, як щодо єретиків, але тут не люблять людей, які ставлять забагато запитань. Принаймні з часів Еркісії.

– Гаразд. Залишимо все як є, – пробурмотіла дівчина, думаючи, що іспанець, мабуть, справді мусив зайти за шкіру орденові. – Як нам вибратися з табору?

– Ми просто підемо. Я посланець Ordo Praedicatorum, ніхто при здоровому глузді мене не зупинить.

– Тоді, гадаю, немає сенсу зволікати. Нам потрібно якомога швидше дістатися до Вюрцбурга. Там ти будеш у безпеці.

Користуючись мотком мотузки, який Потоцький знайшов у своїх подорожніх сумках, вони кілька разів обв'язали фальшивими узами зап'ястя Гогенлое та Катаріни, тримаючи їх у руках. Це було незручно, але поки що їм довелося грати роль в'язнів. Тоді домініканець покликав слуг, яких потім послав за провіантом та своїм конем. Ті повернулися хвилин через десять з хвостиком, сповнених нервової тиші. Мовчки всі сіли на своїх коней – "зв’язаним" потрібна була допомога – і вирушили на схід, від’їжджаючи від табору, ніби нічого не сталося. Вартові в таборах, повз які вони проходили, лише били кулаками по нагрудниках і намагалися не потрапляти на очі домініканцеві. Вони швидко пірнули в ліс, і військо зникло. Катаріна зітхнула з полегшенням, але ненадовго. Позаду них почувся цокіт копит.

– Втікаємо? – нервово спитав Потоцький, який з початку подорожі пітнів, як миша, і виглядав так, ніби ось-ось знепритомніє. Дівчина не була певна, чи це було від нервозності, чи у нього був напад чахотки.

– Ні. – Вона похитала головою. – Можливо, це просто звичайний патруль, або ми можемо не встигнути. Ти ж можеш набрехати їм про що завгодно, тож просто швидко позбудься їх.

Вершники вискочили з-за повороту дороги та швидко розійшлися по простору між деревами. На чолі їх, на низькій буланій кобилі їхав вже знайомий їм товстун із жирним волоссям, полковник Каргл. Саме він випередив групу і зупинився прямо перед ними.

– Мені повідомили, — грубо сказав він домініканцеві, — що ваше високопреосвященство покинув табір разом із полоненими.

– Так, я веду їх до Нюрнберга, згідно з наказом великого генерала Тіленхайма, — нервово відповів Потоцький, міцніше стиснувши віжки.

– Без супроводу?!

– Я можу з цим впоратися, – відповів чернець тоном, який чітко показував, що він не зможе з цим впоратися.

– Я негайно призначу вашому високопреосвященству загін кірасирів.

– Справді немає потреби… Справа не варта зусиль…

Бачачи безпорадність Потоцького, Катаріна мала велике бажання втрутитися, але в ролі полонянки все, що вона могла зробити, це кусати губи від гніву. Тим часом домініканець, хоча й міг би прогнати непроханого гостя одним гнівним поглядом, продовжував грати роль покірної вівці:

– Ну, знаєте, полковнику… Багато людей привертають увагу…

– Заради Бога, ваше преосвященство, зрештою, ваше преосвященство один, а їх троє! А якщо вони заріжуть вас уві сні?

– Я так не думаю, вважаю, що вони вже усвідомили свої помилки і, е-е... повернулися на шлях... Христа.

Навіть найбільший дурень зрозумів би, що тут щось не так, але полковник фон Каргл був явно ще більшим дурнем, бо він все ще не підозріло винюхував, а просто наполегливо продовжував свої забіги:

– Благаю вас, високопреосвященство, я не спатиму вночі, якщо ви й надалі блукатимете цими пустками в такому небезпечному товаристві. Вона ж — Руйнівниця Фортець! І навіть ті двоє її пацанів…

Раптом, зовсім несподівано, Крафт щосили загорлав:

– Чорт, досить цього! Не буде кожен волоцюга безкарно ображати мене безкарно! - Він розплутав руки з удаваних пут, витягнув рукавичку з-за пояса та кинув її на землю таким різким жестом, що кінь затанцював під ним. — Ставай, жирна свиня!

Кірасири позаду полковника, ніби за командою, витягли з кобур