Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим і Герман вийшли з командного залу, шум Цитаделі накрив їх, як гудіння рою — голоси, стукіт металу, далеке виття за стінами. Вони зупинились біля перил, що оглядали нижній поверх. Унизу, серед метушні першого рівня, Максим помітив чотирьох постатей у брудно-білих мантіях — Культ Матері. Вони гуділи до купки людей, що зібрались навколо: двоє слухали, один відмахувався, ще кілька просто проходили повз.

Максим нахилився на перила, його очі звузились, цинізм проступив у голосі.

— І часто ці фанатики до вас таскаються? — кинув він, кивнувши вниз.

Герман сперся поруч, кинувши погляд на культистів.

— Останнім часом — так, — відповів він, його тон був спокійним, але з ноткою іронії. — Як Пустота загострюється, так вони й лізуть зі своїми байками.

Максим хмикнув, його погляд затримався на сцені внизу.

— Пішли, знайдемо куток, де можна завалитись, — запропонував Герман, поплескавши Максима по плечу. — Завтра день довгий, як тунель.

— Ага, — буркнув Максим, відштовхнувшись від перил. — Ходімо.

Вони спустились сходами, метал гудів під чоботами, повітря стало густішим від запаху оливи й поту. На першому поверсі гамір посилився: бійці "Чорної Мітки" тягали ящики, Стражі перевіряли пропуски. Раптом із кута долинули крики — два Стражі, кремезні, у сірих куртках, насідали на знайомого Громилу, того самого, що чіплявся до Германа з Максимом на вході.

— Якого біса ти суперечиш старшим за вислугою?! — гаркнув один, його голос перекривав шум. — У Цитаделі порядок, а не твій базар!

— Ти що, Громило, осліп? — додав другий, тицяючи пальцем у груди. — Чорна Мітка сказав — пропусти, а ти гавкаєш, як пес!

Громила бурчав щось у відповідь, але його слова тонули в гніві старших. Максим хмикнув, але його увагу швидко перетягнули культисти, що стояли неподалік. Один із них — худий, із шрамом через щоку — розмахував руками, його голос гудів, як проповідь.

— Химери — не просто люди чи Виродки, що мутували! — кричав він, очі горіли фанатизмом. — Це діти Господні, послані врятувати нас, нечистих! Їхні здібності — дар, що виведе новий світ із темряви!

Купка слухачів реагувала по-різному: хтось кивав, хтось крутив пальцем біля скроні. Максим зупинився, його губи скривились у цинічній усмішці. Він пробурмотів собі під ніс:

— Боже, яка маячня. Люди зі здібностями врятують світ? Дурнішого не чув.

Герман, що йшов поруч, хмикнув, його тон був легким, але з ноткою роздуму.

— Та ну, маячня, звісно, — кинув він, але додав, глянувши на культистів: — Хоча чому б і ні? Люди мають у щось вірити, коли все летить у прірву. Хай хоч у Химер, якщо це тримає їх на плаву.

Максим скривився, кинувши на Германа косий погляд.

— Серйозно? — буркнув він. — Віра в мутантів із "дарами"? Мені вистачає віри в автомат і добрий бронік.

Герман тихо засміявся, його рука знову лягла на плече Максима.

— Тобі цього вистачає, Макс, — відповів він, штовхаючи напарника вперед. — А їм, видно, ні. Ходімо, відпочинемо, поки ці "рятівники" не почали нас навертати.

Вони рушили далі, минаючи гамір Стражів і проповідь культистів. Цитадель гуділа навколо — порядок і хаос у дивному танці.

Герман і Максим перейшли з одного корпусу торгового центру в інший — двоповерхове підземне приміщення, де гудів ринок. Іржаві стелажі, заставлені мотлохом і зброєю, тулились до барів і закутків для відпочинку. Повітря пахло оливою, потом і чимось смаженим. Вони підійшли до барної стійки, за якою стояв Пал — старий знайомий Германа, кремезний, із сивою щетиною й заразливою усмішкою. Кухар і бармен в одному, він протирав склянки з таким виглядом, ніби знав усі жарти Пустоти.

— Ну що, хлопці, чим частувати? — кинув Пал, його голос гудів, як двигун. — Виглядаєте, ніби тунель вас пожував і виплюнув.

— Щось міцне, — відповів Герман, озираючись на гамір довкола. — Треба думки в купу зібрати.

— Як завжди, — хмикнув Пал, наливаючи дві чарки темної рідини з пляшки без етикетки. — За удачу й майбутню бійку.

Максим узяв чарку, його губи скривились у слабкій усмішці. Він відчув, як напруга — від тунелів, перестрілок, Кольта — почала танути. Вони з Германом цокнулись.

— За удачу, — буркнув Герман, піднявши чарку.

Ковток обпік горло, але зігрів із середини. Максим видихнув, його плечі розслабились, цинізм відступив на мить.

— Знаєш, — почав він, глянувши на Германа, — тут, у Цитаделі, своя атмосфера. Навіть із монстрами за стінами — живе місце.

Герман кивнув, його очі ковзнули по бару — бійці пили, хтось торгував патронами, хтось сперечався за столом.

— Наш дім, — відповів він, голос твердий, але теплий. — І ми його тримаємо.

Максим хмикнув, його погляд став задумливим.

— Форт — мій дім, але іноді ловлю себе на думці, що хочу… більшого, — буркнув він. — Хоча й не знаю, чого саме.

Герман глянув на нього, його тон став м’якшим, ніби згадав їхні старі розмови.