Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

можливого вмісту таємничого пакета. А іноді просто забував про його існування. Перебуваючи у сирітському притулку, він ховав пакет за підкладкою своєї куртки, побоюючись, що конверт знайдуть вихователі і заберуть у нього. Згодом, за порадою Джона Пендлтона, конверт було надійно зачинено у сейфі.

— Хтозна, яку цінність він може становити, — з усмішкою зазначив тоді Джон Пендлтон. — У будь-якому разі, якщо твій батько наказував тобі зберігати його, — ми не повинні допустити втрати цього документа.

— Звісно, сер, я б не хотів його втратити, — сумно посміхнувся у відповідь Джиммі. — Але не думаю, що він становить бодай якусь цінність. Скільки пам’ятаю батька, у нього не було нічого цінного.

Саме про цей «пакет» хотів Джиммі розповісти місіс Керю. І розповів би, якби їм не перешкодив Джон Пендлтон.

«Може, й на краще, що я їй нічого не встиг сказати, — розмірковував Джиммі дорогою додому. — Вона б могла подумати, що у батьковому житті було щось… негарне. А я б не хотів, щоб вона погано думала про мого батька.»

Розділ 25. Гра і Полліанна

У середині вересня місіс Керю, Джемі і Седі Дін попрощалися з гостинними господарями і повернулися у Бостон. Хоча Полліанна знала, що їй бракуватиме їх, вона полегшено зітхнула, коли поїзд рушив, і гості залишили Белдінґсвіль. Полліанна, звісно, нікому б не зізналася, що вона відчуває полегшення. Навіть сама перед собою намагалась виправдатися:

«Це не означає, що я їх недостатньо люблю. Я щиро люблю кожного з них, — зітхала вона, поглядом проводжаючи поїзд, який зникав за поворотом колії. — Тільки мені важко безнастанно співчувати Джемі… Я втомилася. Мені приємно буде на якийсь час повернутися до колишніх спокійних днів з Джиммі».

Але до «колишніх спокійних днів з Джиммі» вона вже не повернулась. Тобто дні по від’їзді Керю стали спокійними, але Джиммі тепер дуже рідко показувався у будинку Гаррінґтонів. А коли навіть приходив, то не був уже колишнім Джиммі, яким вона його досі знала. Понурий, чимсь занепокоєний, мовчазний, він іноді раптово збуджувався, робився дуже веселим і балакучим, але це ще більше спантеличувало і навіть дратувало Полліанну.

Зрештою, він теж повернувся у Бостон, щоб продовжити навчання, і тоді вони геть перестали бачитись.

Тільки тоді Полліанна з подивом усвідомила, як їй бракує Джиммі. Саме лише відчуття, що він у містечку і, можливо, якось завітає в гості, було ліпше за безнадійну порожнечу його відсутності. Її вже, мабуть, навіть не дратували б оті його несподівані переміни настрою. Якоїсь миті вона раптом почервоніла і засоромлено дорікнула сама собі: «Полліанно Вітьєр! Можна подумати, що ти закохалась у Джиммі Біна-Пендлтона! Чи тобі нема більше про кого думати?»

Вона доклала всіх зусиль, щоб зробитись веселою і жвавою, а того Джима Біна-Пендлтона геть викинути з голови. Як на те, тітонька Поллі допомогла їй у цьому, хоча й ненавмисне.

З від’їздом місіс Керю вони втратили головне джерело фінансування, і тітонька Поллі знову почала висловлювати гостре занепокоєння їхнім матеріальним становищем.

— Не уявляю, Полліанно, що з нами буде далі, — нарікала тітка. — Щоправда, літній заробіток допоміг нам зібрати невеличку суму, а від деяких моїх вкладів ще й досі надходять відсотки. Та боюся, ці виплати невдовзі припиняться так само, як решта. Якби ж тільки ми могли зробити щось таке, що давало б нам невеличкий дохід готівкою…

Саме тоді Полліанна побачила в одному з часописів оголошення на конкурс про найліпше оповідання. Пропозиція була надзвичайно привабливою. Учасникам і переможцям обіцяли чималі винагороди. Умови конкурсу були викладені у дуже доступній формі. Читаючи оголошення, можна було вирішити, що перемогти у тому конкурсі не так уже й складно. А один абзац звертався ніби особисто до Полліанни.

«Ми звертаємося саме до тебе, любий читачу! Що з того, що тобі раніше не випадало писати оповідання? Це не означає, що ти не зумієш блискуче цього зробити зараз. Тільки спробуй! Чом би й ні? Невже тобі не хочеться отримати три тисячі доларів? Чи бодай дві? Тисячу? П’ятсот чи хоча б сто? То спробуй здобути їх!»

— Саме те, що мені треба! — вигукнула Полліанна, плещучи в долоні. — Як добре, що я побачила оголошення! В ньому так і сказано, що я запросто можу написати оповідання. Я теж думала, що зможу — варто тільки спробувати. Мерщій побіжу до тітоньки і скажу їй, що нам більше нема про що непокоїтись.

Уже на півдорозі вона зупинилась і замислилась.

— А може, їй взагалі нічого не казати. Тим приємнішою буде несподіванка, коли я раптом отримаю першу премію!

Засинаючи того вечора, Полліанна думала про те, як вона витратить три тисячі доларів. А вже наступного дня всілася писати оповідання: тобто з дуже поважним виглядом влаштувалась у вітальні за старовинним письмовим столом Гаррінґтонів, поклавши перед собою стос паперу і кілька нагострених олівців. Кришачи від нетерпіння грифелі один по одному кількох олівців, вона написала кілька слів на першому аркуші паперу. Тоді, тяжко зітхнувши, взяла останній олівець — тоненький зелений. І, дивлячись на гострий кінчик грифеля, наморщила чоло.

— Як вони вигадують назви?! — у відчаї проказала вона сама до себе. — Може, правильніше взагалі спершу написати оповідання, а тоді вже підібрати до нього назву? В усякому разі, я зроблю саме так.

Вона закреслила написані три слова і занесла олівець над аркушем, лаштуючись писати.

Однак, почати вона зуміла не одразу. А коли нарешті почала, то заходилась виправляти і, здається, була не дуже задоволена результатом, оскільки за півгодини на аркуші замість нормального тексту утворився справжнісінький лабіринт із перекреслених рядків, серед яких можна було знайти лише окремі слова, які мали скластись у майбутнє оповідання.

Цієї миті у вітальню увійшла тітонька Поллі. Вона втомлено глянула на племінницю.

— А тепер, Полліанно, що ти замислила?

Зашарівшись, Полліанна зніяковіло засміялась.

— Нічого такого, тітонько. Принаймні на цю мить я ні на що особливе не здобулася, — з прикрістю зізналась вона. — До того ж, це наразі таємниця, тому я більше нічого не казатиму.

— Тобі краще знати, — зітхнула тітка Поллі. — Але якщо ти намагаєшся дати лад заставним паперам, які залишив містер Гарт, то я тобі можу одразу сказати: це не має сенсу. Я двічі їх ретельно вивчала і нічого второпати не змогла.

— Ні, тітонько люба, це не заставні папери. Це набагато приємніше за будь-які документи! — запевнила її Полліанна, повертаючись до своєї роботи.

Перед її очима раптом знову постало дивовижне видіння: вона одержує омріяні три тисячі доларів…

Іще з півгодини Полліанна писала, закреслювала, гризла олівець, а тоді, дещо розчарована, але не впокорена, зібрала папери і олівці та вийшла з вітальні.

«Можливо, мені легше буде творити на самоті,