Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Але на дивані коло вікна вона відчула не більше натхнення, ніж до того за столом, принаймні якщо судити з покреслених листочків, що виходили з-під олівця Полліанни. Якоїсь миті вона згадала, що час би вже братись до приготування обіду.

«Зрештою, я можу з цього радіти, — подумала вона зітхаючи. — Я набагато охочіше стану куховарити, ніж писати оте оповідання. Не так щоб я передумала, але я ніколи не уявляла, що письменницька робота така тяжка… А йдеться ж лише про оповіданнячко».

Цілий місяць Полліанна вперто працювала, але дуже скоро переконалася, що «всього лише оповіданнячко» — це завдання, з яким не кожен упорається. Утім, Полліанна була не з тих, хто опускає руки, узявшись до справи. До того ж, перший приз у три тисячі доларів ніхто не відмінив. А якщо навіть не перший, вона сподівалася отримати хоча б якийсь. Навіть одна сотня доларів не зашкодила б! Тому щодня вона чесно сідала за оповідання: писала, викреслювала, переписувала, аж доки перед нею лежав, може, й не шедевр, але більш-менш завершений твір. Тоді, хоча й не без певних побоювань, вона віднесла рукопис до Міллі Сноу, щоб та передрукувала оповідання на друкарській машинці.

«А що, читається оповідання непогано… Сюжет у ньому є, — невпевнено міркувала Полліанна, чимчикуючи до будинку місіс Сноу. — Дуже гарна історія про надзвичайно славну дівчину. Боюсь, правда, що моє оповідання не в усьому досконале. Може, не варто сподіватись на перший приз. Щоб не бути аж надто розчарованою, коли, замість трьох тисяч доларів, одержу скромнішу нагороду…»

Наближаючись до будиночка місіс Сноу, Полліанна завжди згадувала Джиммі. Адже саме там, край дороги, вона багато років тому помітила маленького хлопчика, втікача з сирітського притулку. Цього дня вона знову згадала про нього. На якусь мить їй перехопило подих від хвилювання, але вона рішуче труснула голою, відганяючи спогади, як завжди робила останнім часом, коли їй траплялося пригадати Джиммі.

Вона підійшла до дверей місіс Сноу і постукала. Тут на дівчину завжди чекав щирий прийом. Господиня одразу заговорила з гостею про гру «знай, радій». Ніхто у Белдінґсвілі не грав у цю гру так захоплено, як місіс Сноу.

— А як узагалі ваші справи? — запитала Полліанна, коли вони домовились про передрук рукопису.

— Чудово! — радісно всміхнулась Міллі. — Це у мене вже третє замовлення від початку тижня. Як я вам вдячна, міс Полліанно, що ви порадили мені зайнятись друкуванням на машинці! Головне, що цю роботу можна виконувати, не виходячи з дому. Все це завдяки вам.

— Дарма! — весело заперечила Полліанна.

— Але це справді так. Причому я б однаково не змогла працювати навіть удома, якби не ваша гра, завдяки якій мамі стало набагато ліпше, і у мене з’явився час для інших справ. А головне, — ви порадили мені навчитись друкувати і допомогли з купівлею друкарської машинки! То хіба не вам я зобов’язана усім цим!

Полліанна почала знову заперечувати, але цього разу її перервала місіс Сноу, що сиділа коло вікна у своєму інвалідному кріслі. Її слова пролунали так серйозно і проникливо, що Полліанна просто не могла не зважити на них.

— Дитино, я думаю, ти сама не до кінця усвідомлюєш усього, що зробила для інших людей. А мені б хотілося, щоб ти це нарешті зрозуміла. Бо сьогодні я бачу в твоїх очах такий вираз, якого в них не повинно бути. Я здогадуюсь, тебе щось мучить чи тривожить. Це аж надто очевидно. Воно й не дивно: смерть близької людини, стан здоров’я твоєї тітки… прикрощів не бракує. Але дозволь, я тобі дещо скажу, дитино. Адже я дуже хочу втішити тебе, нагадавши про все, що ти зробила для мене, для всього нашого містечка і для багатьох людей поза ним.

— Не перебільшуйте, місіс Сноу… — щиро знітилась Полліанна.

— Я кажу це без перебільшень, бо я знаю, про що кажу, — поважно кивнула жінка в інвалідному кріслі. — Почнімо хоча би з мене. Коли ти мене вперше зустріла, хіба я не була дратівливою, з усього невдоволеною вередливою особою, яка завжди хотіла тільки того, чого не було в наявності? Хіба не ти відкрила мені очі на цю мою рису, коли принесла одразу три різних страви, щоб я мимоволі захотіла щось таке, що мені одразу можна було дати?

— Ой, місіс Сноу, невже я була таким зухвалим дівчиськом? — засоромилась Полліанна.

— Ти не була зухвалою, — рішуче заперечила місіс Сноу. — Ти зважилась на такий вчинок, маючи на думці зробити для мене добро. Адже ти, моя люба, ніколи нікому не читала нотацій, нікого не повчала. Жодними проповідями ти б не змусила мене грати у ту гру… І, гадаю, нікого б не змусила. Але ти знайшла спосіб залучити мене до своєї гри. І поглянь, скільки щастя дала твоя гра мені та Міллі! Мені, наприклад, дуже приємно, що я, у своєму кріслі на колесах, здатна пересуватись по всьому першому поверху. Це надзвичайно важливо для того, щоб самій себе обслуговувати і дати можливість близьким трохи відпочити. Я маю на увазі Міллі. Лікар каже, це завдяки грі. Але, крім нас, дуже багато людей у містечку черпають радість зі «знай, радій» — я постійно чую про таке. Неллі Мейоні зламала собі передпліччя і дуже раділа, що не зламала собі ногу. Завдяки цьому вона не дуже переймалася через перелом. Старенька місіс Тібітс утратила слух, але дуже радіє, що зір у неї непоганий. Вона просто щаслива з цього приводу. А пам’ятаєш косоокого Джо, якого всі називали Лютий Джо за його нестерпний характер? Колись догодити йому було не простіше, ніж мені у ті часи. Але хтось навчив його твоєї гри, і кажуть, він став геть іншою людиною. Такі речі відбуваються не тільки у нашому містечку, але в багатьох інших. Я допіру отримала листа від своєї двоюрідної сестри, яка мешкає у Массачусетсі. Вона пише про містера і місіс Пейсон. Пригадуєш таких? Вони раніше мешкали коло дороги, що веде на Пендлтонський пагорб.

— Авжеж, я їх пам’ятаю! — вигукнула Полліанна.

— Вони виїхали звідси тієї зими, коли ти лікувалась у санаторії. А тепер мешкають у Массачусетсі, там, де моя сестра. Вона добре їх знає і написала, що місіс Пейсон їй розповідала про тебе і про те, як твоя гра врятувала їх від розлучення. Тепер вони не тільки самі грають, а ще навчили твоїй грі багатьох інших людей. Ті інші люди грають