Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

сповнений суперечливих бажань і буремних почуттів. Він питав себе: чи справді Полліанні подобається Джемі. З цим були пов’язані його побоювання. Навіть якщо подобається, то чи зобов’язаний він, Джиммі, відступити вбік і дозволити суперникові подобатись їй іще більше? З цим були пов’язані його буремні почуття. Нізащо, вирішив Джиммі, він не відступиться! Нехай між ними зав’яжеться чесна боротьба!

Тут Джиммі почервонів, хоча перебував на самоті. Чи буде боротьба чесною? Чи може взагалі бути чесною боротьба між ним і Джемі? Джиммі відчув те саме, що колись, багато років тому, коли нав’язав сутичку незнайомому хлопчикові через яблуко, яке вони одночасно помітили і яким обидва хотіли поласувати. Але з першої миті сутички Джиммі зрозумів, що його суперник володіє лише однією рукою. Тоді Джиммі навмисне піддався і дозволив слабшому суперникові перемогти. Але нині, переконував він себе, випадок геть інший. Зараз ідеться не про яблуко. На кону — щастя його життя, а можливо, також щастя Полліанни. Можливо, її почуття до Джемі не такі вже й сильні, і вона б охоче покохала свого давнього друга Джемі, якби він тільки дав їй зрозуміти, що хоче цього. І він дасть їй це зрозуміти. Він постарається показати їй це…

Знову обличчя Джиммі обпекло жаром. Якби ж тільки він міг забути, який вигляд мав Джемі, коли простогнав оте своє «прикутий до двох ціпків»! Якби ж тільки… А який сенс? Однаково боротьба не була б чесною, і Джиммі це усвідомлював. Вже тоді він знав, що рішення його буде таким, яке він зрештою ухвалив: він чекатиме і спостерігатиме. Він дозволить Джемі домагатися кохання Полліанни, і якщо з’ясується, що вона відповідає йому взаємністю, Джиммі зникне з їхнього життя, і вони ніколи не дізнаються, як тяжко він страждав. Він повернеться до своїх мостів… Наче який-небудь міст, нехай навіть перекинути його аж на Місяць, міг би зрівнятися з Полліанною! Але Джиммі так вчинить. Він мусить.

Таке рішення видавалося дуже шляхетним і навіть героїчним настільки, що Джиммі відчув радісне хвилювання і навіть заснув тієї ночі. Але мучеництво у теоретичному сприйнятті і на практиці — не одне й те саме, в чому не раз переконувалися численні кандидати у мученики. Розмірковуючи на самоті, можна було допустити, що він дасть Джемі шанс здобути любов Полліанни. Складніше виявилося втілити таке рішення, коли воно вимагало щодня залишати Полліанну наодинці з Джемі. До того ж, Джиммі непокоїло те, як Полліанна виявляє своє ставлення до Джемі. Скидалося, що вона справді його кохає, так вона турбувалася, щоб йому було зручно, так прагнула завжди бути поруч з ним. Начебто для того, щоб знищити будь-які сумніви в душі Джиммі, якогось дня з’ясувалось, що Седі Дін теж має свою точку зору з цього приводу.

Того дня вони були всі разом на тенісному корті. Седі сиділа сама, Джиммі підійшов до неї.

— Зараз буде ваша з Полліанною черга? — запитав він.

Седі заперечно похитала головою.

— Полліанна сьогодні більше не гратиме.

— Не гратиме? — насупився Джиммі, який саме сподівався зіграти з нею. — Чому?

Помовчавши, Седі відповіла, ретельно добираючи слова:

— Вчора ввечері Полліанна мені сказала, що, на її думку, ми забагато граємо в теніс, а це недобре з огляду на те, що містер Керю грати не може.

— Я розумію, однак…

Джиммі безпорадно замовк і наморщив чоло. Наступної миті він буквально здригнувся від несподіванки, відчувши глибокий біль у голосі Седі, коли вона знову заговорила:

— А сам він не хоче, щоб вона покинула грати! Він не хоче, щоб будь-хто з нас по-особливому ставився до нього. Саме це йому дошкуляє. А вона цього не розуміє. Не розуміє! А я розумію. А вона думає, що це вона все розуміє!

Щось у цих словах або в тоні, яким вони були вимовлені, змусило серце Джиммі стиснутись від болю. Він придивився до обличчя дівчини. На язику в нього вже було запитання. Але він притримав його, щоб сховати серйозність під жартівливою посмішкою. І вже тоді промовив:

— Чи не хочете ви сказати, міс Дін, що між тими двома є якесь особливе бажання порозумітися?

Вона гнівно глянула на нього.

— Де ваші очі? Та вона його обожнює! Тобто… вони обожнюють одне одного, — швидко виправилась вона.

Джиммі, щось буркнувши у відповідь, пішов геть. Йому не хотілось далі розмовляти з Седі. Він відвернувся так різко, що навіть не помітив, як Седі, так само різко відвернувшись, стала вивчати поглядом траву у себе під ногами, наче щось у ній загубила. Вона теж не мала бажання розмовляти на цю тему.

Джиммі казав собі, що все це вигадки, що Седі меле казна-що. Однак її слова не йшли йому з голови. Відтоді підозри не полишали його, а надто коли він бачив Полліанну і Джемі разом. Він тайкома стежив за виразом їхніх облич, прислухався до інтонацій їхніх голосів, коли вони розмовляли. І з часом переконався, що так, мабуть, і є: вони справді обожнюють одне одного. Тяжкий камінь ліг на його серце. Долю вирішено, казав він собі. Полліанна тепер не для нього.

Для Джиммі почалися тяжкі дні. Припинити відвідини будинку Гаррінґтонів він не наважувався, щоб ніхто не здогадався про його таємницю. Але перебування у товаристві Полліанни зробилося для нього нестерпним. До Седі Дін він відчував неприязнь, бо не міг забути, що саме вона відкрила йому очі на правду. Зрозуміло, що Джемі він узагалі не міг бачити, тож залишалася тільки місіс Керю. Треба зазначити, що вона одна була варта решти всіх — вона була єдиною втіхою для Джиммі у ті важкі дні. Вона, здається, завжди знала, який у нього настрій, і відповідно реагувала. І просто неймовірно, скільки вона знала про мости… Про мости, які він мріяв зводити! До того ж, вона така розумна, така доброзичлива, вона завжди знаходить найдоречніші слова. Одного разу він мало не зізнався їй про «пакет», але Джон Пендлтон втрутився у їхню розмову у найнедоречнішу мить, тож таємничу історію так і не було розказано.

Джон Пендлтон, як із роздратуванням іноді думав Джиммі, завжди з’являвся у недоречну мить, щоб перешкодити їхньому спілкуванню. Але згадуючи, що зробив для нього Джон Пендлтон, Джиммі відчув сором за такі думки.

Історія з пакетом походила ще з років дитинства Джиммі, і він ніколи нікому про неї не розповідав, крім того ж таки Джона Пендлтона. І навіть йому зізнався лише напередодні всиновлення. Йшлося про великий білий конверт, доволі пошарпаний, з великою сургучною печаткою. На цьому конверті, який власноручно вручив Джиммі його батько, батьківською ж таки рукою було написано: «Моєму синові Джиммі. Не розпечатувати до дня його тридцятиліття. У випадку його смерті розпечатати негайно». Свого часу Джиммі чимало ламав голову щодо