Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Але ж, мамо… — тієї миті Софії здалося, що все навколо обертається, шлунок стиснуло, і її ледь не знудило.

— Ніяких «але», — перебила її мати, — вийшла заміж, збудувала сім’ю — от і тримайся її.

— Він образив мене!!! — закричала Софія.

— Як? Обізвав бездітною? Пхе… подумай сама. Раз вважає тебе бездітною і досі живе з тобою, такого мужика цінувати треба. Терпи, а шо ж… — мати махнула рукою, лише на мить завагалася і зачинила двері до хати.

Софія до крові розбила кулаки, намагаючись прорватися до матері, намагаючись пробити ті двері, але марно. Того ж дня вона повернулася до чоловіка.

Антон обійняв її, поцілував, подарував троянди й пообіцяв, що більше ніколи не кине в її бік таких звинувачень. Соня вирішила, що, напевно, Антон (хоч і з певними вадами) і є тією підтримкою, яку вона прагнула все життя отримати.

Через тиждень після того дівчині повідомили поліціянти, що її мати згоріла живцем у власній хаті. Називали дві попередні причини пожежі: або коротке замикання, або куріння в ліжку. Софія прекрасно знала, яка із цих причин імовірніша. Але її здивувало те, що плакати й сумувати не хотілося. Вона вперше відчула якесь звільнення.

Що ж до Антона, то він свою обіцянку виконав, і більше жодного разу не заговорив про дітей. Та все ж… Софія шкірою відчувала, як ця тема стоїть між ними. Як вона наростає, наче снігова куля, і голками впивається в обличчя, руки, волосся.

Одного разу, задумавшись, дівчина схопилась голою рукою за гарячу пательню. Вона підставила долоню під холодну воду, але з тим, як ущухав її фізичний біль, наростав душевний. Саме тоді дівчина зрозуміла, що єдиний спосіб побороти демонів, які терзали її серце, — це втопити їх у вирі власного болю.

От і тепер усі ці спогади змусили дівчину мучитися, а її душу — корчитися від болю. Софія дочистила останню картоплину. Вимила ножа й руки. Посолила воду для супу. Засукала рукав. Обережно провела холодним лезом по голому передпліччі.

Дівчина заворожено спостерігала, як котиться рукою крапелька крові, як вона збігає вниз, а потім із пальця зісковзує просто на підлогу.

Софія схаменулася від трансу, коли почула, що відчиняються вхідні двері. Вона швидко промила руку та ніж. Опустила рукав саме в той момент, коли Антон увійшов до кухні.

— Привіт! — кинув він, цілуючи дружину у щоку.

— Привіт! — відповіла Софія.

— А що, суп ще не готовий?

— Вибач, я сьогодні закрутилася, не встигла. Зараз насмажу тобі яєчню.

— Добре, — розчаровано видихнув Антон, — давай уже свою яєчню.

Соня прислухалася. Коли чоловік увімкнув у вітальні телевізор, дівчина швидко дістала особисту аптечку й заклеїла рану, аби не вимазати кров’ю одяг.

— Ти будеш яєчню чи омлет? — запитала вона, входячи до вітальні, і похолола. Антон тримав у руці пістолет.

— Що це? — тремтячим голосом запитала Софія.

«Невже він бачив, що я щойно робила? Чи, може, кров проступила через кофтину? Або Олеся розповіла, що бачила мої шрами», — несамовито зароїлися думки в голові.

— А ти типу не знаєш? — кинув Антон, висовуючи шухляду в столі.

— Навіщо тобі це?

— Бо на нашій вулиці живуть одні дегенерати. Причмелена Надька Ластівенко, Василь — алкоголік зі стажем, ця скажена Вероніка Кіт, моя навіжена сестричка, про Андрія Злого я взагалі мовчу. І хтось із них, до того ж, убивця моєї матері. Здається, я вчинив розумно, коли придбав у свого знайомого пістолет.

«Отже, не помітив», — полегшено видихнула дівчина.

— Вибач, але ти несправедливий до наших сусідів, — тихо мовила натомість.

— Що?! Можеш говорити голосніше?!

— Ти несправедливий до Вероніки. Вона хороша. Твоя сестра теж ніби гарна людина…

— Моя сестра? — пирснув Антон, замикаючи шухляду з пістолетом і ховаючи ключ у кишеню. — Ти моя наївна. Усіх захищаєш, а їм насправді на тебе начхати, сестричці моїй — і поготів. Повір, це стерво нічим не краще від моєї матері, а може, навіть гірше.

— Чому ти так вважаєш? Таня, вона запропонувала мені допомогу…

— Яку?

Софія замислилася. Вона, звісно, не стримала язика й бовкнула зайвого, але про те, що Таня запропонувала пожити в неї і, фактично, покинути Антона, дівчина говорити не збиралася.

— Не пам’ятаю, — збрехала вона, — це було давно.

— Яка ти тільки тугодумка, — скривився Антон, — а ти знаєш, що Таня говорила поліції, що у вбивстві матері підозрює не тільки мене, а й тебе?

«Не може бути!» — боляче стислося серце.

— Соню! — клацнув пальцями перед її обличчям Антон. — Скільки ти будеш стовбичити? Насип мені вже поїсти! Бо в мене