Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

У місячному світлі, що заливало простору рівнину, розгорталося видовище, яке, раз побачивши, жоден смертний не зміг би забути. Під звуки очеретяних сопілок, які відлунювали над болотом, безгучно і страшно линув розмаїтий натовп якихось постатей, що екстатично звивались, танцювали так, як, мабуть, колись давно після закінчення збору урожаю під світлом місяця разом із Кіаною танцювали сицилійці на честь Деметри. Широка долина, золоте сяйво місяця, танець тіней і постатей, а над усім цим — пронизливий монотонний свист, який буквально паралізував мене, а все ж, попри переляк, я помітив, що добра половина цих невтомних, ніби механічних танцівників — робітники, що, як я гадав, о цій порі сплять, інші ж були дивними примарними істотами, зодягненими в біле, незбагненного походження, але припускаю, що то були бліді журливі наяди, які мешкали у джерельцях серед цих мочарів. Я не знаю, як довго я споглядав це видиво з вікна самотньої вежі, перш ніж раптово поринув у забуття без снів, з якого мене пробудило лише світло на світанку.

Моїм першим пориванням після пробудження було розповісти про всі свої страхи і спостереження Денісу Баррі, але сонячне світло, яке зазирало крізь заґратоване східне вікно, переконало мене в тому, що побачене не мало нічого спільного з дійсністю. Інколи я бачу дивні видіння, але мені завжди вистачало глузду не вірити у них, тож на той час я задовольнився лише розмовою з робітниками, які знову проспали допізна і не могли пригадати з попередньої ночі нічого, окрім нечітких снів і пронизливих звуків. Мене дуже спантеличили ці постійні згадки про різкі звуки, хоч я й подумав, що то передчасно з’явилися осінні цвіркуни, щоб тривожити ніч і проникати в людські сновидіння. Пізніше того самого дня я бачив, як Баррі у бібліотеці горбився над планами робіт, які мали завтра розпочатися, і тоді мене вперше охопила хвиля того страху, який вигнав із Кілдеррі усіх селян. З якоїсь незбагненної причини мене жахала сама думка про те, щоб потривожити давні болота і їхні заховані від сонця таємниці, моя уява малювала жахливі картини того, що лежить під незмірними глибинами віковічного торфовища. Здавалося божевіллям витягати ці таємниці на світло, і я надумав, як своєрідне вибачення перед болотами, покинути і цей замок, і село. Я зібрався на дусі, щоб заговорити про це з Баррі, але не наважився продовжувати після того, як він розреготався на перших же моїх словах. Тож я мовчки спостерігав, як сяйливе сонце ховалося за далекі пагорби, і Кілдеррі осяялось червінню і полум’яним золотом, яке видавалося пересторогою.

Я ніколи не буду певний щодо того, були події тієї ночі реальністю чи маною. Вочевидь, вони виходять за межі будь-яких наших уявлень про природу і Всесвіт; окрім того, я жодним чином не можу пояснити зникнення людей, про які, зрештою, всі дізналися. Сповнений страхів, я рано ліг спати і тривалий час не міг заснути у зловісній тиші вежі. Запала темрява, бо хоч небо і було безхмарне, місяць уже почав старіти і мав зійти аж після півночі. Лежачи, я все думав про Деніса Баррі і про те, що спіткає ці болота, коли настане день; мені нестерпно хотілося вибігти в ніч, взяти машину Баррі і якомога швидше поїхати у Беллілох, подалі від цих місць, над якими нависла загроза. Але я заснув, перш ніж із моїх страхів зродилася дія, а у снах марив містом посеред долини, холодним і мертвим під саваном страхітливої тіні.

Мабуть, зі сну мене пробудили ті самі пронизливі висвисти, проте, коли я розплющив очі, то передовсім зауважив не їх. Я лежав спиною до східного вікна, що виходило на болота, над якими мав би висіти надщерблений місяць, тож і очікував побачити, як він відкидає світло на стіну переді мною, але те, що я бачив, не було сяйвом місяця. Світло і справді падало на дерев’яні панелі на стіні, але то було не місячне світло. Крізь готичне вікно струменів жахливий, неприродний потік червонавого сяйва, і вся кімната яскраво мерехтіла якимось неземним блиском. Мої подальші дії були не дуже адекватними такій ситуації, але ж тільки у казках герой здатний на правильні і завбачливі вчинки. Замість того щоб глянути на болота, звідки било світло, охоплений панічним жахом і намагаючись не дивитися у бік вікна, я незграбно одягався і водночас був одержимий сонною думкою про втечу. Пам’ятаю, що схопив револьвер і капелюх, але перш ніж усе закінчилось, я загубив і те і інше, так і не вистреливши з револьвера і не одягнувши капелюха. З часом зачудування червоним світінням пересилило мій страх, тож я підійшов до східного вікна і визирнув, а тим часом щораз гучніший, і здатний позбавити глузду свист сопілок розливався замком і відлунював над усім селом.

Болотами розливалась повінь яскравого світла, багряного і моторошного, і джерелом його були старі руїни на далекому острівці. Мені важко описати вигляд тих руїн — мабуть, я тоді зсунувся з глузду, бо вони, здавалося, здіймалися у своїй славі, незруйновані, величні, в оточенні колон, підсвічений вогнем мармур їхнього антаблемента[52] пронизував небо, як храмовий шпиль на гірській вершині. Сопілки верещали, до них приєднався грім барабанів, і доки я, заціпенілий від жаху, дивився на все це, мені здалося, що навпроти видива з мармуру і світла гротескно вимальовувалися темні, спотворені постаті. Враження було неймовірне — взагалі немислиме, — і я міг би продовжувати стояти і дивитися, якби ліворуч від мене раптово не погучнішали звуки музики. Тремтячи від страху, напрочуд змішаного з екстазом, я перетнув круглу кімнату і підійшов до північного вікна, з якого міг бачити село і луку на краю боліт. Тоді мої очі знову округлилися від здивування, настільки неосяжному, ніби я оце щойно не споглядав картину поза межами будь-яких мислимих явищ природи, бо залитою примарним червонавим світлом рівниною рухалась процесія живих істот, і рухались вони так, як не могло примаритись і у найгірших жахіттях.

То ковзаючи, то линучи повітрям, зодягнені в біле духи боліт повільно просувалися до тихих вод і руїн на острові, утворюючи фантастичні фігури, немов у давніх містичних церемоніальних танцях. Вони вимахували напівпрозорими руками, слідуючи за ненависним мені завиванням тих невидимих сопілок, під жахливий ритм ведучи за собою похилених робітників, що по-собачому покірно плелися, безтямно і сліпо, ніби їх вів своєю волею незграбний демон, якому марно опиратися. Коли, не змінюючи напрямку руху, наяди вже наблизились до боліт, із замку крізь двері під моїм вікном, спотикаючись і плутаючись ногами, п’яно виплентався новий гурт сновид, вони наосліп перетнули замкове подвір’я і ближній куток села, після чого влилися у колону польових робітників. Попри відстань, яка нас розділяла, я відразу зрозумів, що то привезені з півночі слуги, бо я розпізнав потворну і огрядну постать кухаря, яка зараз виглядала невимовно трагічно. Сопілки пронизливо вищали, і я знову почув барабанний бій, що долинав від острівних руїн. Тоді наяди безмовно і граційно ковзнули у воду і одна за одною розчинилися у прадавніх болотах, і тіє ж миті люди, що рухалися в однаковому ритмі, незграбно плюснули у воду і пощезли серед невеликих круговертей гидотних бульбашок, які я ледве бачив у багряному світлі. І щойно останній бідолаха, опасистий кухар, важко бухнувся