Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

    Джейн сиділа на лаві в парку, читаючи чергову книгу про людей, які радісно працюють на полях. Схоже, всі щасливі книги Айронвуда написані про тяжку щоденну роботу з догляду за рослинами. Тяжкою вона здавалася лише для Джейн, тому що герої книги  з радісним завзяттям ділилися своїми розповідями про чудово проведені дні за працею. Дівчина відірвала свій погляд від книги та побачила Маркуса. Хлопець розглядав скульптуру мармурової верби. Ту саму, яка так підкорила Джейн своєю красою ще першого дня її появи в Айронвуді. Маркус любовно гладив кам'яне листя верби й милувався нею, ніби бачив уперше. Джейн не втомлювалася захоплюватися тим, як він  радісно сприймає життя. Він ніби бачив все уперше день у день. Всім милувався так, ніби завтра це щось зникне зі світу назавжди. Погляд Маркуса завжди був таким блаженним і умиротвореним, з іскрами захоплення в очах, коли він зустрічав звичайнісіньку і, здавалося б, буденну річ. Джейн, не раз дивлячись на цього хлопця, згадувала популярний у її світі ситком, у якому один герой радів усьому. Цей персонаж захоплювався, що може тримати ложку і їсти їжу, радів чудовим шторам у музеї або зручному возику в супермаркеті. У серіалі все це виглядало дуже смішно і комічно, особливо те, що така поведінка персонажа дуже дратувала навколишніх людей. Джейн завжди від душі сміялася, переглядаючи ці серії. Але, як виявилося в реальному житті, така людина зовсім не дратувала, а лише заряджала своїм щасливим настроєм і надихала на те, щоб щоразу дивитися на речі зовсім по-новому.

Іноді Джейн здавалося, що Маркус дуже схожий на мешканців сірого будинку своєю життєрадісністю та чистотою. Наче він ріс разом з ними під одним дахом довгі роки. Але насправді навряд чи він знав хоч би чиєсь ім'я із “людей зеленої води”. Зневага до мешканців сірого будинку була незмінним правилом для всього народу Айронвуда. І навіть для таких прекрасних людей як Маркус, з таким надзвичайним ставленням до навколишнього світу, це правило завжди було на першому місці й не підлягало сумніву.

Джейн закрила книгу і піднялася з лави:

— Вітаю тебе, Маркусе.

Хлопець обернувся і на його обличчі заграла звична промениста посмішка:

- Доброго дня, леді Джейн.

— Любуєшся мармуровою вербою?

- Я дуже люблю всі ці скульптури, - він обвів рукою парк, - завжди, коли є хвилинка, розглядаю найменші деталі статуй.

Джейн мимоволі посміхнулася.

— Мені здається, ти любиш усе на цьому світі, а не лише скульптури.

- Це вірно. Але скульптури найбільше. Мій батько колись створив ці шедеври. Я бачив, скільки зусиль він докладав, коли працював. У дитинстві я сидів поруч із ним і дивився, як сантиметр за сантиметром із мармуру з'являються листочки та квіти. Як на очах великий бездушний камінь оживає і стає чимось прекрасним.

— Хм, коли ти проводив мені екскурсію скульптурами, ти не казав мені, що їх зробив твій батько.

- Не казав. Мені сумно усвідомлювати, що ніхто вже не висіче таких бездоганних фігур. Зараз створенням статуй займаються прості жителі та їхні роботи вже не такі досконалі, як скульптури мого батька.

— Маркусе, ти займаєш місце верховного вельможі. Де ж твій батько? Вибач, що питаю, у моєму світі відповідь була б очевидною, але в Айронвуді люди не вмирають передчасно.

- Він помер від старості. Я з'явився у батьків вже у зрілому віці. Вони були зайняті роботою і довго не знаходили час для того, щоб розширити свою сім'ю, - на цих словах він продовжував широко посміхатися. Неначе те, що він народився саме в той час і саме в тому віці його батьків, було найщасливішим часом для народження з усіх можливих. Не зважаючи на те, що він провів зі своєю сім'єю менше часу, ніж міг би. Такий він, Маркус.

- І всі ці скульптури створив твій батько? - Запитала Джейн.

- Так, майже всі. Вони – чудовий подарунок на згадку від мого батька.

- Чому ти сам не пішов стопами свого тата?

- В Айронвуді все змінилося з приходом "зеленої води". Жителі сіл більше не можуть працювати, вирощуючи харчі, і їх перевели на ремісництво. А вельможі, щоб підкреслити перевагу над простим людом - і зовсім перестали працювати.

— Ти хотів би працювати?

— Звісно, хотів би. Завдяки старанням нашого короля всі залишилися без діла, але інакше бути не могло. Не він привів у наш світ “зелену воду”. Так сталося, що порушився весь звичний лад, – його посмішка згасла, а погляд ковзнув у бік палацу.

— Чим милуєшся цього разу? - Джейн теж подивилася на палац.

— Просто дивлюся на вікна і думаю, що комусь пощастило мати можливість творити.

- Ах так. Вітражі тут чудові. Я роздивилася їх усі вже по декілька разів.

— Мені не подобаються вітражі.

Джейн здивовано подивилася на Маркуса.

— Бачиш, є на світі те, що мені не подобається, — засміявся Маркус.

- Але чому?

— По-перше, їх надто багато, у нас завжди помірна сонячна погода і вікна так і сяють на всі боки, — Джейн згадала свій перший день в Айронвуді, вікна палацу справді сліпили очі своїм різнобарвним світлом. Пізніше вона перестала звертати на це увагу і не вважала таку дрібницю незручністю.