Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

— Рубіни ми замінимо червоним вітражним склом.

— Так, це реально зробити,— погодився чоловік. — Непогана ідея, ти дуже добре вигадала люба.

— А чому ви не попросите оригінал, щоб краще згадати, як він виглядав? Чи король його не дасть? - Запитала Джейн.

— Тому що оригінал потонув разом із його господаркою. Пам'ятаю, навіть, як Фелікс після тієї трагедії постійно питав у Фендерсона, де кулон його мами. Хотів мати його на згадку про неї. Але, на жаль, кулон лежить десь у морських глибинах.

Вони ще багато всього обговорили, базікали та сміялися. А Джейн все тримала в голові думку про кулон. На дні моря лежала дорога для Фелікса річ. Чому він не дістав його, мабуть, із надсилами це неважко зробити? Тим більше, якщо питав про нього у Фендерсона.

Джейн провела в будинку у вітражника чимало часу, а потім вирушила назад до палацу. По дорозі вона зустрічала людей, що жваво обговорюють зцілення Едмунда. Мабуть, ця тема не вщухала в селі весь цей день. Душу Джейн сповнювало неймовірне щастя. Радісне личко Едмунда закарбувалося в її серці назавжди. Вона ніби зробила уявний фотознімок сьогоднішнього ранку, і берегтиме цей знімок у своїй пам'яті, як святиню. Джейн неодноразово оберталася, милуючись Едмундом, який бігав між усіма будинками Великих Садів і, здається, не збирався зупинятися.

Джейн повернулася до своєї кімнати. Її погляд натрапив на сліпе вікно тартули, що стояла у кутку, і вперше їй захотілося туди увійти. Вона торкнулася ручки дверей, і опинилася всередині тісної кабіни. Чимось вся ця конструкція нагадувала Джейн солярій. Спочатку вона почувала себе безглуздо. Навіщо заходити до якоїсь кабіни і говорити в порожню раму? Невже не можна подякувати собі сидячи на дивані? Але ні, мабуть, не можна. Адже вона не робила цього раніше, а тартулу і створили якраз для того, щоб не забувати поговорити з самим собою.

Вона подякувала собі за стійкість, що так добре тримається, знаходячись невідомо де, без своїх близьких. Вона спробувала себе пробачити за те, що зробила для місис Кларк надто мало, що взагалі в житті зробила замало, а тепер уже невідомо, чи потрапить вона колись додому, щоб змогти все виправити. Вона розмовляла так довго, що навіть втратила рахунок часу і не помітила, як настала глибока ніч. Зрештою, вона сказала собі "дякую", що змогла хоч якось вплинути на короля, і тепер один хлопчик здоровий. Вона дивилася в порожню раму, і наприкінці розмови з самою собою їй стало здаватися, що вона бачить своє відображення, наче в рамі весь цей час було дзеркало, яке вона одразу й не помітила. Цікаво, це лише ілюзія чи вона так довго дивилася всередину себе, що її обличчя справді відбилося у рамі? Хто знає, у цьому світі, можливо, все, чому б і не це?