Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— А мені здається, тебе ніщо не влаштує.

— На що ти натякаєш?

— Ти скрізь шукаєш, до чого причепитися.

— Я шукаю, до чого причепитися? Ні. Я шукаю відповіді на страшенно непрості питання.

— Та невже?

— Я бачила дещо жахливе. Воно ворушилося.

— Вчора чи сьогодні?

— Сьогодні. Та й учора, — відповіла вона, притуляючи руку до лоба.

Зненацька згадала, що, як повернеться в свою кімнату, знову побачить брудну шпалеру з огидною чорною плямою. До цього вона була не готова.

Різко звернувши, енергійно закрокувала до сходів. Завжди можна сховатися у вітальні, найзатишнішій кімнаті в будинку.

— Якщо тебе мучать кошмари, я попрошу лікаря виписати тобі якийсь засіб, коли він приїде наступного разу, — сказав Вірджил.

Ноемі прискорилась. Не бажала скорочувати відстань між ними.

— Це не допоможе, бо я не спала.

— Як це не спала? Але ж ти ходила уві сні.

Ноемі обернулася. Вони стояли на східцях, він — на три вище.

— Не цього разу. Сьогодні я не спала, а…

— Звучить якось дивно, — перебив він.

— Бо ти мене перебив.

— Схоже, ти перевтомилася, — заперечив він, підходячи до неї.

Ноемі відступила на три сходинки нижче, тримаючи дистанцію.

— Ти і їй це казав: «Ти перевтомилася»? І вона тобі вірила?

Вірджил ступив кілька кроків і порівнявся із нею. Відтак спустився зі сходів і повернувся до неї:

— Пропоную на цьому завершити нашу розмову. Ти перехвилювалася.

— Я ще не закінчила.

— Он як?

Вірджил сперся рукою на вирізьблену німфу у підніжжі сходів. У його очах танцював лиховісний вогник. Чи це їй ввижається? Чи є щось іще у тому недбалому «он як» і посмішці, що розтеклася по його обличчю?

Зійшла зі сходів, виклично зиркнувши на нього, але втратила всю сміливість, коли Вірджил подався наперед і їй здалося, що замість німфи зараз він обійме рукою її.

В її сні його губи мали дивний смак — наче якийсь стиглий фрукт. Він скинув свій смугастий піджак, роздягнувся, заліз до неї у ванну і став пестити її, а вона пристрасно його обіймала. Спогад збуджував, але водночас і бентежив. «Хороша дівчинка», — казав він їй уві сні.

І хоч зараз Ноемі не спала, відчула, що Вірджил от-от повторить ці слова наяву. Йому нічого не вартувало сказати це, а від його сильних рук їй не сховатися ні вдень, ні вночі.

Боячись його доторку і власної реакції на нього, вона випалила:

— Я хочу поїхати звідси. Можеш сказати комусь відвезти мене у місто?

— Ноемі, ти сьогодні напрочуд імпульсивна, — відповів Вірджил. — Нащо тобі їхати?

— Для цього мені причин не треба.

Вона знала, що повернеться. Хай вона не може поїхати з цього дому зараз, їй треба було дістатись до вокзалу, написати батьку. Світ навколо неї ніби перекинувся, поринув у безлад. Вона ніби снила наяву. Добре було б поговорити з лікарем Камарілло — може, їй полегшає. Камарілло може навіть допомогти розібратися з тим, що коїться, і порадити, як діяти. Повітря. Їй треба на свіже повітря.

— Звичайно, ні. Але в такий дощ це неможливо. Я ж тобі казав, зараз на тутешніх дорогах небезпечно.

Вона підняла очі на вітражні панелі в стелі:

— Тоді я піду туди пішки.

— І потягнеш валізу по грязюці? Чи ти хочеш поплисти на ній, як на човні? Не мели дурниць. Дощ має ущухнути вже сьогодні, і, можливо, завтра зранку хтось тебе відвезе. Це тебе влаштує?

Почувши обіцянку відвезти її в місто, Ноемі перевела подих і розчепила кулаки. Кивнула.

— Оскільки завтра ти їдеш від нас, сьогодні зберемося на прощальну вечерю, — продовжив Вірджил, знявши руки з німфи і виглядаючи в коридор, у бік їдальні.

— Гаразд. А ще я хочу поговорити з Каталіною.

— Авжеж. Щось іще? — спитав він.

— Ні, це все.

Вона не брехала, але все одно не хотіла дивитись йому в очі. Постояла нерухомо, гадаючи, чи піде він за нею до вітальні. Збагнувши, що залишатись — не варіант, пішла туди.

— Ноемі? — погукав Вірджил.

Зупинилась, озирнулася.

— Будь ласка, не кури більше в кімнаті. Не завдавай усім клопоту, — попросив він.

— Клопоту не буде, — відповіла вона.

Згадала, що обпеклася сигаретою, і подивилась на пальці. Опік зійшов без сліду. Перевела погляд на другу руку — чи, бува, не переплутала. Але і там було чисто. Опустила руки і, лунко ступаючи, закрокувала до вітальні. Дорогою їй здалося, ніби вона почула Вірджилів сміх, одначе впевнена у цьому не була. Вона більше ні в чому не мала впевненості.

19

Ноемі повільно пакувала валізи, весь час вагаючись, чи не зраджує вона кузини. Так. Ні. Може, краще не їхати? Не можна залишати Каталіну саму. Але вона вже сказала, що збирається в місто, та й розвіятись їй не завадить. У Мехіко вирішила не їхати. Натомість заскочить до Пачуки і звідти напише батькові пошукати лікаря, котрий згодиться приїхати з нею в Дім-на-Горі. Знала, Дойлам це не сподобається, але це краще, ніж нічого.

Підбадьорена, що має готовий план, вона закінчила складатися і пішла до їдальні. Оскільки це був її останній день у цьому домі й не бажаючи виказувати свою втому й спустошення, вирішила одягнути парадну сукню — тюлеву, кольору буйволячої шкіри, із золотими вставками, жовтим поясом і вишуканим ліфом. Плаття було не таке пишне, як спідниця, яку вона носила зазвичай, але досить ошатне і цілком доречне для урочистої вечері.

Схоже, Дойли поділяли її погляд і поставилися до події всерйоз: постелили білосніжну скатертину, запалили свічки у срібних канделябрах. Готуючись до від’їзду Ноемі, навіть зняли заборону на розмови, хоч сьогодні їй більше хотілося тиші, адже вона ще не відійшла від дивного видіння і досі не могла второпати, що його викликало.

Розболілась голова, але Ноемі списала це на вино. Міцне, але напрочуд солодке, воно лишало дивний присмак.

Не покращувала настрою й компанія. Варто було потерпіти і ще трохи повдавати ввічливість, та все її терпіння вичерпалось після того, як з нею поводилися Вірджил Дойл і Флоренс.

Кинула погляд на Френсіса, що сидів біля неї. Він був єдиним з цієї родини, хто їй подобався. Бідолашний. Сьогодні він виглядав пригнічено. Цікаво, це він повезе її у місто? Сподівалась, що так. Це б дало їм трохи часу поспілкуватись наодинці. Чи можна довірити йому піклування