Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

— Звісно, — відповів засмучено. — Ти хочеш взяти трохи часу, щоб подумати?

— Ні. Поговорімо зараз. Але спочатку припаркуйся, будь ласка, — загадково відповіла дівчина, пробуджуючи в моєму тілі тривожні відчуття.

— Ок. 

Шукаючи місце для паркування, я приблизно здогадувався, що зараз почую. Скоріше за все, Мілена збиралася відмовити мені. Тому відвернувшись до вікна, я глибоко вдихнув і хотів приховати від неї свій напружений стан. Але кинувши на дівчину швидкий погляд, я зрозумів, що вона взагалі на мене не дивилася. Діставши із сумочки невеликий блокнот та ручку, Мілена щось зосереджено в ньому записувала. 

— Ти готовий? — запитала кохана, вириваючи мене із моїх думок.

— Так.

Обернувшись до Мілени, я приготувався її слухати. Але натомість побачив перед собою дві дівочі долоні, складені в кулаки.  І трохи розгубився.

— В середині заховані папірці із моїми відповідями. В одній руці слово “так”, а в іншій “ні”, — пояснила дівчина, весело посміхаючись. — Виважено обирай руку, тому що від твого рішення залежатиме наше майбутнє.

— Мілено, ти зараз жартуєш? — я шоковано дивився на неї.

— Зовсім ні! — впевнено відказала кохана, міцніше стиснувши кулаки. — Обирай! Як випаде, так і зробимо.

— Це ти називаєш — серйозно підійти до питання? — запитав, не приховуючи свій сарказм. 

— Вважай, що я не знаю, як нам правильно вчинити. Тому вирішила покластися на долю.

Я вказав на її праву долоню і мотнув головою від абсурдності ситуації. Розкривши згорнутий папірець, я побачив слово “так” і видихнув з полегшенням. Але в цей момент подумав, що після такого “серйозного” підходу, у будь-якому разі не дозволив би Мілені мені відмовити. Навіть якби я витягнув папірець зі словом “ні”. 

Де це взагалі бачено, щоб в нашому віці вирішувати що-небудь, гадаючи на папірцях? Просто сміх…

— Це доля! — урочисто підсумувала дівчина, обіймаючи мене за шию і заглядаючи в очі. 

— Ага, — я посміхнувся, аналізуючи Міленину витівку. Яка ж вона ще дитина!.. Але грайливий погляд дівчини раптом наштовхнув мене на одну здогадку і я попросив кохану показати мені інший клаптик паперу.

— Навіщо він тобі? — поцікавилася моя маленька, міцніше стискаючи папірець у долоні. 

— Треба.

— Не покажу, — вона намагалася швидко заховати його в сумочку.

Але впіймавши Мілену у свої обійми, я трохи полоскотав її й таким чином легко відібрав папірець. А потім розкрив його і побачив ще одне слово “так”.

— Так нечесно, Ярику! Навіщо ти взяв і зруйнував магію? — Мілена награно надула губки та обурилася, що я викрив її обман.

— Ти — моя магія! Іди до мене, — я пригорнув кохану до себе, поцілувавши в носик. А потім почав з неї кепкувати. — Я бачу, що тут хтось досі не виріс із дитячих ігор. 

— Просто ти був таким серйозним, що я хотіла над тобою трохи пожартувати, — з посмішкою промовила дівчина, ніжно поцілувавши мене в губи. — Як ти взагалі міг сумніватися в тому, що я хочу жити з тобою? Адже я кохаю тебе!

І сам не знаю чому, в цей момент я згадав про Мілениного батька. Цікаво, як він відреагує на наше рішення? І ще цікавіше, чи дівчина не передумає, якщо її тато буде проти нього.