Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

– Та облиш ти цю сорочку, – зупинившись за моєю спиною, Данило окільцьовує талію руками, до себе притягує.

– Не хочу, щоб ти ходив у м'ятій сорочці.

– Вперта, так?

– Угу.

– Зрозуміло.

Посміхнувшись, Данило розтискає лещата на моєму тілі. Каже, що якщо я така вперта, і з цим уже нічого не зробити, то він поки що покурить за філіжанкою кави.

– І мені зроби каву, – кричу йому навздогін.

Зосередившись на прасуванні, подумки повертаюся до нашого сексу. Яка пристрасть. Скільки вогню. Невже він не відчуває цієї хімії між нами? Збиралися повечеряти в ресторані, але варто було один одного побачити після кількох днів розлуки, як все пішло до біса. І ось я стою з праскою в руці, прасую його сорочку, яку сама ж пом'яла, тому що хотіла якнайшвидше зняти її з його офігенного тіла.

Посмішка застигає на губах. Знову і знову згадую слова Данила. Коли я попросила його не зробити мені боляче він відповів, хоч і запізно, що я надто зациклена на розлуці. І дарма. Йому зі мною добре, розходитися не планує.

Так, відповідь не зовсім та, яка вселила б у мене надію на хепі-енд. Проте чесно. І це ж Потоцький. Йому чуже все те, що я називаю почуттями.

Закінчивши прасувати, акуратно вішаю його сорочку на спинку стільця. Пальцем проводжу по коміру і ловлю себе на думці, що уявляю, як щоранку прасую йому сорочки. Я б змогла, так. Вставала б раніше, щоб приготувати сніданок і побалакати ненадовго перед роботою. А потім ми ввечері разом ходили в магазин і брали будь-яку хрінь, яку їли б ввечері перед телеком після спекотного сексу.

Ох, Насте… Несе тебе надто далеко. Вже думаєш про сім'ю, про спільний побут, так? А хто сказав, що тебе покличуть заміж?

Так, заміж ніхто не кличе, а я й не напрошуюсь. Якби ж я хотіла стати дружиною, то вже зробила б це – я мала цілих десять років. І я не збрешу, якщо скажу, що не зустріла нікого відповідного. Просто все своє доросле життя я любила лише його… таємно. Навіть себе обманювала, вважаючи, що бути самотньою – мій усвідомлений вибір.

Тихо заходжу на кухню. І завмираю, залипши на його голій спині. Він готує каву собі та мені. Класний такий. Дев'яносто кілограмів чистого тестостерону. Здається, я ніколи не втомлюся його розглядати та захоплюватися.

– Надивилася? – Усміхається він, а я підходжу до нього і руки пропускаю під пахвами.

Торкаюсь твердого живота, перемикаю увагу на рельєфні груди. У плече цілую. Запах його шкіри став таким рідним.

– Тобі без цукру?

– Як завжди, так.

Повернувшись до мене обличчям, Данило пронизливо дивиться на мене. Волосся відводить убік, заправляючи пасмо за вухо. Усміхаюся як дурепа. Нічого не можу з собою вдіяти, мене від нього конкретно пре.

– Що? – питаю я.

– Зібралася?

– Ні – хитаю головою. – Ми ж ще кави не випили.

– Ну якщо ти продовжиш ось так напівголою ходити по квартирі, то далі ліжка ми сьогодні не підемо.

– А може, я і не хочу нікуди йти.

Легко клацає пальцем по моєму носу:

– Вагіф готує дуже смачний шашлик. Даремно відмовляєшся.

– Гаразд, умовив слабохарактерну.

***

Данило привозить нас до ресторану свого гарного знайомого. Взявши Потоцького під руку, з гордо піднятою головою йду поруч із ним. Дурна усмішка все ще застигла на губах. Здається, я давно не посміхалася так багато, як сьогодні.

Привівши нас в окрему альтанку просто неба, Данило відсуває переді мною плетене крісло і в цей момент на горизонті з'являється чоловік східної зовнішності. Рухається просто на нас.

– Привіт, Вагіфе, – Потоцький вітає свого друга рукостисканням і обертається до мене: – Для найкрасивішої дівчини найсмачніше вино, організуєш?

– А ім'я у дівчини є? – підморгує Вагіф, як я зрозуміла.

– Тобі спочатку ім'я її скажи, потім дай номер телефону, – Данило посміхається. – Знаю я вашу гарячу кров. Украдете й оком не встигнеш моргнути.

– Ні, брате. Чужих дружин ми не крадемо, – Вагіф поплескує Данила по плечу, а я нетерпляче чекаю, що на цю фразу скаже Данило.

Ніяк не відреагувавши на "чужих дружин", Данило знайомить нас із Вагіфом. Я ніяково опускаю погляд на свої руки, відчувши на собі пильну увагу чужого мужика. Знаю, що гарна і мужики часто мене розглядають. Тільки якщо раніше мене забавляла їхня реакція, то зараз вона напружує. З того моменту, як ми з Данилом разом, для мене перестали існувати всі чоловіки. Нехай лісом ідуть. Я знайшла того єдиного і неповторного ще десять років тому.

Офіціант приносить гарячий шашлик та овочі. Ставить на стіл пляшку вина, але Данило каже, що сам наповнить мій келих і ми незабаром залишаємось в альтанці тет-а-тет.

Затиснувши келих із червоним вином між двох долонь, дивлюся на Потоцького. Спокійний як удав, Данило дістає з кишені штанів зв'язок ключів і передає мені.

– Переїжджай до мене.

Кліпаючи очима, дивлюся на ключі. Не можу повірити в те, що тільки-но почула.

– Насте, я тут подумав, що частіше бачитися у нас не виходить і як варіант ми можемо жити разом, якщо ти не проти, звичайно.

– Ти зараз серйозно, Даню?

– Дуже серйозно. З відповіддю я тебе не кваплю. Ключі від моєї квартири в тебе є. Приходь, коли зрозумієш, що тобі це потрібне.

***

Телефонні дзвінки посеред ночі завжди тривожні. Я не люблю, коли мене будять якоюсь нісенітницею – типу оповіщення у "Фейсбуці" або що хтось із контактів тепер у "Телеграмі", тому на смартфоні встановлено режим "не турбувати", який включається щодня опівночі.

Але сьогодні вночі спокійно спати не судилося – наполегливий стукіт у двері, ніби їх хтось має намір вибити, вириває з царства Морфея. Я не відразу розумію: наяву цей стукіт або все ж таки частина мого сну.

Сонна йду по темній квартирі. Завмерши навпроти дверей, не поспішаю відчиняти – ну мало що могло статися, раптом якийсь сусід на п'яну голову переплутав квартиру (були вже прецеденти).