Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

Він штовхнув спиною двері до майстерні, а тоді прокрався нишком на кухню, де Джеремі безтурботно виливав з ложки у злив ліки.

— Ця жінка тут, — повідомив він, — і вона привела ш шобою юриштів.

Джеремі простягнув перед собою руку долонею вниз і критично її роздивився.

— Бачиш, Ігоре? — сказав він. — Ось ми вже наближаємося до завершення нашої чудової роботи, і я зберігаю цілковитий спокій. Моя рука така стабільна, що хоч бери й будинок на ній будуй.

— Юришти, шер, — повторив Ігор, ще старанніше наголошуючи на цьому слові.

— І що?

— У наш була купа грошей, — сказав Ігор з упевненістю чоловіка, який без зайвої реклами приховав у своєму саквояжі невеличку, але відчутну кількість золота.

— І ми закінчили роботу над годинником, — зронив Джеремі, ще й далі розглядаючи руку.

— Робота була майже шакінчена ще кілька днів тому, — похмуро уточнив Ігор. — Якби не швітлішть, ми ще пошавчора могли б шкориштатишя грошою.

— А коли буде наступна?

Ігор наморщив лоба і поляскав себе пару разів долонею по скроні.

— Нештабільні погодні умови наближаютьшя ш Ушбіччя, — повідомив він. — Важко щошь пообіцяти точно ш тією нешрошумілою погодою, як тут. У мене вдома доштатньо поштавити шалішний штовп, і гроша не примушує шебе довго чекати. То що мені робити ш тими юриштами?

— Запроси їх сюди, звичайно. Нам немає чого ховати.

— Ви впевнені, шер? — перепитав Ігор, чий саквояж було вже, фактично, важко підняти однією рукою.

— Зроби це, Ігоре, прошу тебе.

Джеремі пригладив своє волосся, а Ігор, буркочучи собі під ніс, зник у майстерні й повернувся з гостями.

— Леді Л女жон, шер. І ще якішь… люди, — представив їх Ігор.

— Гарно вас бачити, ваша світлість, — вишкірився осяйною посмішкою Джеремі. Він смутно пригадав щось прочитане колись. — Чи не представите мені ваших друзів?

Леді Л女жон нервово поглянула на нього. Ну, так… люди завжди хочуть знати імена. І знову він усміхається. Тоді стає так важко думати.

— Містере Джеремі, це мої… партнери, — сказала вона. — Містер Чорний. Містер Зелений. Міс Коричнева. Міс Біла. Міс… Жовта. І містер Синій.

Джеремі простягнув руку.

— Приємно вас зустріти, — сказав він.

Шість пар очей витріщилися, нічого не розуміючи, на його руку.

— Тут існує звичай стискати руки, — пояснила її світлість.

Аудитори всі як один простягли руки і стиснули їх у кулак.

— Руку іншої особи, — підказала її світлість. Вона подарувала Джеремі тонкогубу посмішку. — Вони іноземці, — пояснила вона.

І ще вона помітила паніку в їхніх очах, хоч самі вони цього й не усвідомили. Ми можемо порахувати, скільки атомів у цій кімнаті, і якого вони типу, думали вони. Як може статися, щоб ми тут чогось не зрозуміли?

Джеремі спромігся схопити одну затиснуту в кулак руку.

— То ви містер…?

Аудитор занепокоєно зиркнув на леді Л女жон.

— Містер Чорний, — прийшла на допомогу вона.

— Я так зрозумів, що ми були містер Чорний, — втрутився інший аудитор чоловічої на вигляд статі.

— Ні, ви містер Зелений.

— Ми воліємо, однак, бути містер Чорний. Ми старші, а чорний відтінок поважніший. Ми не бажаємо бути містером Зеленим.

— Тлумачення ваших імен, на мою думку, не таке важливе, — сказала леді Л女жон. Вона подарувала Джеремі ще одну усмішку. — Це мої бухгалтери, — додала вона, припускаючи, що це може виправдати більшість дивацтв, бо десь вона таке прочитала.

— Бачиш, Ігоре? — сказав Джеремі. — Це просто бухгалтери.

Ігор скривився. Якщо брати до уваги його багаж, бухгалтери можуть завдати ще більше прикрощів, аніж юристи.

— Ми могли б погодитися на Сірий, — запропонував містер Зелений.

— Одначе, ви містер Зелений. А ми містер Чорний. Це питання статусу.

— У такому випадку, — заявила міс Біла, — білий вищого статусу, ніж чорний. Чорний — це відсутність кольору.

— Зауваження слушне, — погодився містер Чорний. — Тому ми тепер будемо містер Білий. А ви будете міс Червона.

— Але ж ви попередньо визначили себе містером Чорним.

— Нова інформація свідчить про зміну точки зору. Це аж ніяк не свідчить про помилковість попередньої точки зору.

Ось і почалося, подумала леді Л女жон. У тій темряві, якої не можуть бачити очі, Всесвіт розколюється навпіл, і ви вже живете в тій половині, що ховається за вашими очима. Варто вам отримати тіло, і ви отримуєте власне «я».

Я бачила, як помирають галактики. Спостерігала за танцем атомів. Та поки я не здобула темряву за очима, я не розуміла різниці між смертю і танцем. І ми помилялися. Якщо налити воду в глечик, вона приймає форму глечика, але це вже більше не та ж сама вода. Ще годину тому вони навіть не уявляли, що матимуть імена, а тепер сперечаються щодо них…

І вони не можуть чути моїх думок!

Їй було потрібно більше часу. Звички мільярдів років не можуть остаточно зникнути лише через відчуття смаку хліба, і вона розуміла, що така божевільна життєва форма, як людство, не має права існувати. Ні, звичайно. Безперечно. Звісно.

Але їй було потрібно більше часу.

Їх треба дослідити. Так, дослідити.

Мають бути… звіти. Так. Звіти. Ґрунтовні звіти. Довгі, довжелезні, ґрунтовні звіти.

Обачність. Власне. Саме це слово! Аудитори це слово любили. Завжди відкладай на завтра те, що завтра можна буде відкласти, скажімо, на наступний рік.

Треба зазначити, що леді Л女жон ще не була сама собою. Вона ще й собою, власне, не була. Інші ж шестеро аудиторів… з часом, так, вони почнуть так само мислити. Але часу не було. Якби ж то вона могла переконати їх з’їсти бодай щось. Це б… так, це привело б їх до тями. Але ж тут, здається, немає жодної їжі.

Але є дуже великий молоток на верстаку, і вона його побачила.

— Як ідуть справи, містере Джеремі? — запитала вона, прямуючи до годинника. Ігор спритно метнувся і став перед скляним стовпом, захищаючи його.

Джеремі квапливо подріботів до них.

— Ми ретельно відкалібрували всі системи…

— Шнову, — прохрипів Ігор.

— Так, знову…

— Декілька рашів, фактично, — додав Ігор.

— А тепер ми просто чекаємо сприятливих погодних умов.

— Але я думала, що ви запаслися блискавкою?

Її світлість показала на зеленаві скляні циліндри, що булькали й шипіли попід стіною майстерні. Якраз біля верстака, на якому, так, лежав молоток. І ніхто не міг би прочитати її думки! Це сила!

— Цього цілком вистачить для підтримки роботи механізму, але для запуску годинника потрібен, як його називає Ігор, бустер, — пояснив Джеремі.

Ігор показав два затискачі-«крокодили» завбільшки з його голову.

— Це правда, — підтвердив він. — Але тут рідко коли бувають нормальні грошові бурі. Я вешь чаш кажу, що треба було будувати це в Убервальді.

— У чому природа затримки? — запитав… імовірно… містер Білий.

— Нам потрібна гроза, сер. Щоб була блискавка, — пояснив Джеремі. Леді Л女жон відступила на крок, ще трохи наблизившись до верстака.

— Ну, і що? Організуйте її, — сказав містер Білий.

— Ха, якби ж то ми були в Убервальді, швичайно…

— Це ж просто питання атмосферного тиску і електричного заряду, — сказав містер Білий. — Ви