Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Одного прекрасного дня я прокинувся, знаючи, що стану бібліотекарем. Звідки таке береться? Авжеж, моя статура кеп­сько пасувала до книжок, читальних столів з увімкненими настільними лампами і читачів схильці над сторінками.

Моє серце ще довго тужило за дівчиною з сусіднього будинку.

Трохи одягу, голярський станок із комплектом лез, книжки, скільки вміщала валіза, — ото й усе.

Три роки, а тоді вільний птах — лети, куди заманеться.

Я почекав, поки електричка зникла серед дерев.

Товстий Ліс складався з однієї-єдиної споруди — залізничної станції з облущеною надбудовою, що правила за голубʼятник, наче її спеціально для цього доштукували.

Єдиною людиною був станційник. Час між поїздами він гайнував за спогляданням пташиної вовтузні.

— Ти не... — він зобразив затягування.

Я заперечливо похитав головою.

— Значиться, некурящий.

Я нічого не відповів.

— А що там у тебе добренького? — він покосився на валізу.

Я розщепив її, непомалу розчарувавши його.

— Книжка, як мертвому припарка. Знаєш, скільки навколо паперу? Він тягнеться он звідти і ген туди, — він провів рукою в повітрі, показуючи на ліс. — Наступного разу, як їхатимеш, бери тютюн. Те, що цінується. Справжнє. Без цигарки, брате, пропаще діло.

Станційник добув останню папіросу, і, попереминавши пальцями, застромив між жовтющі зуби.

Він довго не припалював її.

Я ще не отямився, як автобус розчинився у хмарі куряви.

Біля обвугленого дерева, яке колись розпанахала блискавка, відгалужувався путівець.

Пороззиравшись, я зійшов з головної дороги, не підозрюючи, що затримаюся там, куди прямував, набагато довше за передбачених три роки.

На вигляд чоловікові було п’ятдесят, темні свердла очей, щоки в сірій щетині, на мочках вух по віхтеві волосин.

— Мені потрібна бібліотека.

Він зміряв мене настороженим поглядом.

— Бібліотека, — повторив я. — Підкажете, як пройти?

— Йди, — чоловік рубонув повітря.

Я стояв.

На мить він завагався.

— А ти що будеш? — буркнув, загиливши запорошеним черевиком ствердлу на камінець грудку.

— Бібліотекар.

Шморгнувши носом, мій неговіркий співрозмовник тугіше нацупив картуз.

Вони народжуються дорослими. Їхній погляд несила витримати. Тоді як вони витримують. Вкипають у твої очі, вимогливо і допитливо, з іскриною незбагненної, потамованої надії. Все, що я міг би сказати, вони знають краще за мене. Носять його в собі. Вони є ним.

На дозвіллі вони віддаються звичним для свого віку розвагам. Забуваються і стають такими самими безжурними, як решта дітей.

А потім воно знову накочується. Їхні шанси близькі до нуля, тоді як вони прагнуть звичайного життя. Вони читають про море, якого ніколи не побачать.

Зненацька нишкнуть.

Я не маю що сказати. Мій єдиний козир — відвертість. Я відволікаю їх, вигадуючи нові і нові забави, головне — не дати їм опинитися наодинці з собою. Я можу зробити зовсім мало. Коли був таким, як вони, вірив у диво. Я відганяю гнітючі думки, інакше вони відразу таке помічають.

Їхній дзвінкий сміх спонукає забутися. Їхня прихильність — безкорислива, а щедрість не знає меж. Хтось із них смикає мене за рукав, і ми граємо далі.

Коли вони щебечуть навперебій, здається, мовби нічого не сталося; що все — лише макабричний сон, аберація перевтомленого мозку. Життя — надто короткий перепочинок на придорожній галявинці, повній барвистих рослин і комах.

Хоч би яким міцним сном я спав, воно нікуди не зникає. Я прокидаюся разом із тим відчуттям. Силкуюся змити його крижаною водою, струсити пріч разом із бризками.

Журналісти не приїздять сюди. Це не ті місця. Єдина сенсація тут — життя.

Найтонша стеблина несе памʼять про те, що скоїлось. Найменша галузка. Спогад — прожилка на розчепіреному листку.

Під недосконалі мелодії стареньких транзисторів вони беруться танцювати. Їм ніхто цього не прищеплює, рухи народжуються самі, нізвідки, зсередини їхнього єства. Чарлзтон, танґо, рок-н-рол, гіп-гоп — це їм нічого не каже. Їхні тільця квапляться за дорослістю погляду. Тому що часу в них обмаль, вони сприймають його по-іншому.

Для них воно все конкретне, вони можуть доторкнутись до нього. Надто рано воно відкривається їм. Деколи здається, наче тільки вони його по-справжньому знають.

Ніхто не здатний поцінувати життя так, як вони. Найгірше, що могло статися, сталося. Їм надважлива кожна найменша мить.

«Ти що, заснув?» — вони торсають мене. Їхня безпосередність, наче я один із них, вертає мене до тями.

Слова складаються в цілком інші синонімічні ряди, ніж передбачено словниками.

Фольга по краях дзеркал відклеїлась і скрутилася в потьмянілі локони.

Історія ділиться на до і на після.

Майже коло самого вікна в проміжку, куди падало денне світло, він читав книжку. Коли, неквапно відклавши її і так само неквапно підводячись з-за столу, зиркнув туди, звідки дивився на нього я, наші розділені склом погляди на секунду зустрілися.

Лице без волосяного заросту й очі — глибокі, синьо-зелені, мов океан, з якого мільярди років тому вийшло на берег життя. Невизначеного кольору волосся, що, прилягаючи до голови, надавало йому хлопчакуватості, сірий із синюватим відтінком халат, що спадав на штани нижче колін, довгі руки з великими долонями і довгими, як у скрипаля, пальцями. Стрункі, як у бігуна, ноги і непропорційно короткий тулуб, наче він мав вирости набагато вищим, але щось завадило йому.

Тим чимось був горб, який випинався гострою, потворною, здеформованою ключицею, подібною до так і не розпростертого крила.

На вітрині ліворуч від вхідних дверей, помальованих поверх колишньої фарби, над якими виднілася назва з прибитих до прямокутної дошки опуклих планок, висів плакат, один край якого відклеївся.

Коли він узявся запрошувати мене досередини, рукав, і без того закороткий, наче він виріс із нього, тоді як халат здавався завеликим, ще більше зʼїхав, оголивши молозивно-­біле запʼястя і руку, що ніколи не знала сонячної засмаги.

Полиці від підлоги до стелі були заповнені книжками — старими й новими, вживаними і ще не читаними, акуратно і щільно вставленими корінцями на одній лінії.

— Вас щось цікавить?

Мʼякий мелодійний голос.

Я розправив складений вчетверо аркуш.

Він перебіг його, вимовляючи, мов молитву, назви, а тоді запропонував своє місце при столі — інших стільців, ніж той, з якого він підвівся назустріч, у приміщенні, що переділялося на дві частини — вужчу і глибшу та ширшу й просторішу, не було.

Мій погляд ковзнув помережаною ґарнітурою «Таймз» сторінкою, від якої я відволік його.

«Надіє моя від перших хвиль молодості моєї, де ж Ти була, і куди відійшла Ти від мене? Чи