Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Їх уже виселяли. В товарних вагонах, замкнених на металеві шуфриги. Спершу на Захід, а коли повернулися звідти, на Схід.

Вони завжди поверталися.

Історія має не так багато варіацій.

Їм роздали таблетки з йодом.

Попереду на них чекало нове життя. Вони відмовилися від нього — їх ніхто не міг змусити.

Верталися поодинці й групками, наче змовившись.

Їх ніхто не займав. Невдовзі потому територію обнесли колючим дротом і встановили застережні знаки.

Пастка замкнулася. Вони опинилися всередині.

Яблуні в садах рясніли золотими плодами.

Лагідно всміхалося сонце.

Пес мів хвостом, підстрибував, лягав на передні лапи, скавулів і погавкував.

Він знав, що господарі повернуться.

Ніхто не радіє людині так, як той, кого вона приручила.

Я звідти, де добре.

Ми всі походимо з казки.

Світ — скло.

Тріщина просувається то швидше, то повільніше.

Розростається під пальцями, що марно силкуються зупинити її.

Сонце на вечірньому прузі заплющує око.

Через мільярди років настане новий світанок.

Ми прокинемося, й усе зітреться разом зі сном.

Проте щось непоясненне точитиме нас, ходитиме назирці з настирливою невідступністю, наче тінь.

Ми — ті, котрі вижили.

Між нами нічого не було.

Я тисячу разів міг сказати їй: «Я кохаю тебе». День у день я чекав на вході до шкільного подвір’я.

Я віддав би все, щоби навчатися з нею в одному класі.

Я хотів узяти її за руку, однак вона відсмикнула її, мов обпечена.

Підлаштовуючи крок, я дурив себе.

Її мовчання зводило всі мої спроби нанівець. Коли я що-­небудь розповідав, вона не виявляла жодного зацікавлення. Хоч би що, я волів, аби шлях, яким ми йшли, не закінчувався.

Кущ ясмину, де ми розставалися, і будинок, в якому я мешкав, розділяли лічені кроки.

Коли вона зникала в під’їзді, я опускався на бетонний ґанок, де щойно пройшли її ноги. На ній було взуття дорослої жінки, проте не воно робило її старшою. І не крикливо напомаджені губи.

Якийсь час я проводив у цілковитому заціпенінні, очмелений ароматом парфумів, що повільно розсотувався, а тоді підводився і чвалав домів.

Я марно шукав той запах, щойно по багатьох роках геть випадково зʼясувавши, що парфуми, якими вона користувалася, імпортні.

Вона носила те щось, що робило її похмурою й скритною, в собі, замкнувши там і сама замкнувшись на ньому. Раз у раз я починав від нуля, жодного разу так і не зумівши викликати її на відвертість.

Вона була неподібною до інших, це факт.

Я, ненабагато старший від неї, та майже дорослий; одначе те щось було доросліше за нас обох.

Її заняття закінчувалися швидше, ніж мої, проте я жодного разу не запізнився.

Вона не мала хлопця, я — дівчини. Вона була єдиною, ким я марив і жив.

Двері в глибині шкільного подвір’я відчинялися і зачинялися. За секунду до її появи щось тенькало в мені.

Навіть якби мені зав’язали очі, я знав би, що це вона.

Врешті-решт, вона могла сказати, що я їй огидний. Вона могла просто що-небудь сказати.

Вітер струшував на землю каштани.

Шурхотіло опале листя — жовте, брунатне, багряне, наче закольоровані неґативи безлічі розчепірених долонь, що лягали одна на одну, тяглися одна за одною, торкалися одна одної, чіплялися, боялися втратити звʼязок.

Рипів, мов старе дерево, сніг, а тоді знову наставала весна.

Я прокинувся в солодкому відчутті, яке одночасно з виразнішанням контурів речей поволі перетворювалося на усвідомлення винятковості дня, що світлів за віконними шторами.

Наче йшлося казна про що, а не про звичайний велосипед.

Дитячий, на якому я навчився їздити, ще довго стояв у «гаражі» — ніші між холодильником і стіною вітальні. На той час я здорослішав так, що коліна впиралися в кермо, заважаючи крутити педалі. Я сідав на нього і, посидівши, ставив на місце.

Над обрієм розтеклося, зачепившись об гострий зубець, світанкове сонце.

Розгорнута півколом похилих вітрин крамниця займала перший поверх житлової багатоповерхівки з заскленими балконами, з яких звисала, прикріплена прищіпками до саморобних виступів, білизна. Де-не-де між новими, всі як один будинками, подібними до кораблів, спущених з доку, вціліли старі дерева, тоді як уздовж дороги росли молоденькі катальпи. Їхні широкі долоні, розкриті назустріч небу і сонцю, скидалися на багаторукого індійського бога Шиву.

Сюди ми навідувались по плівки, на які батько знимкував дерева, квіти, нас із мамою, а ще жуків, коли ті вилазили на осоння зі сховків у вологому дерні. На звороті світлин він надписував назви українською і латинською мовами, звіряючи з енциклопедією, яку називав то добротною, то незамінною, то вартісною. Ні матір, ні я не турбували його за тим заняттям, тоді як за фахом мій батько працював інженером.

Хоча велосипедів було небагато, вибір я робив дуже довго.

Педалі крутилися, як по маслу, заохочуючи сідати і їхати.

Я без зволікань прийняв їхнє запрошення.

Я вирізнив би її з-поміж сотень тисяч людей. Коли вона обернулася, сліди задуми ще не стерлись з її лиця.

Щось привідкрилося в ній, наче зсунулась маска, що спотворювала її. Зненацька я зрозумів, що настала мить, якої я над усе прагнув. Сценарій нашого справжнього першого побачення з невимовною яснотою постав перед моїми очима.

Опори, на яких тримався місток, нагадували лапи кота, що вигнув спину. Над північною частиною верби напнули балдахін, тоді як підсонячний бік вкривала, підступаючи до самої води, трава.

Ми звертали в бічні, а потім знову викочувалися на головні вулиці, повз багатоповерхівки, будівельні майданчики з жовтими кістяками впертих у небо кранів, фабричні мури, якими вився плющ, людські сади й стадіони, де тренувалися гуртики вбраної в спортивні костюми молоді. Виношуване, вимріюване, вимарюване здавалося як ніколи близьким.

Хоча ми мешкали в сусідніх п’ятиповерхівках, вона ніколи не брала участі в спільних забавах і цуралася спілкування. Вуличні гурти то зав’язувалися, то розпадалися, об’єднувалися і ділилися, відроджувалися і поглинали одні одних, зливалися у галасливі ватаги, що снували подвірʼями.

Зелень закінчувалася над самим озером, протилежний край якого окреслював природну межу міста. По той бік, за дірявою ширмою тополь, проступали цятками в просвітках ряхтливого листя приземкуваті халупи.

Поступово озеро вужчало і видовжувалося. Острів Закоханих лежав у його найвіддаленішій частині.

Того дня мені виповнилося пʼятнадцять.

Щоразу, коли я називав фах, співрозмовників брав подив.

Вкупі з бібліотечною справою я обрав усі сфери — від аркуша на кульмані до листка катальпи, від особливостей конструкції мостів до властивостей води, що текла під ними, від сузір’їв у темно-фіолетовій високості до річкових рачків під слизьким валунцем; географія, фізика, історія, геометрія, біологія... Двигунець жаги і допитливості рухав мене вперед.

З-під моїх