Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Я щойно затримав цього чоловіка, — стримано відповів охоронець. — Він ховався на горищі й твердить, ніби в отому кабінеті лежала поранена дівчина, яку хтось ударив по голові. Але там — нікого. Отож краще я викличу поліцію.

— Це ні до чого, — впевнено мовив Андерс. — Я можу вас запевнити, що пан Хуман не грабіжник і не вбивця. Хоча він і мав звичку з'являтися за таких дивних обставин. Я все одно ще попрацюю трохи, тож він може тут залишитися.

— Ні, так не годиться. Тут має вирішувати поліція. Ходімо.

Після п'ятихвилинної прогулянки коридорами та переходами вийшли на парадні сходи. Проминули «В'їзд Густава Вази до Стокгольма», де перший шведський монарх сидів на коні, не маючи анінайменшого уявлення ні про Еріка, ні про його корону, не кажучи вже про Національний музей. Ми спустилися на перший поверх і опинились у маленькій, зовсім порожній кімнаті поряд із рестораном. Там сидів ще один сторож і читав статтю у «Фолькет ок більд». Легко вдягнена дівчина звабливо дивилася поверх колосальних персів. Другий охоронець відірвався від журналу, з цікавістю глянув на мене.

— Цей суб'єкт лазив на горище і вигадує, ніби тут щойно хтось хотів убити дівчину. Ти нічого не чув?

Той заперечливо похитав головою, закурив сигарету.

Через десять хвилин з'явилася поліція. Двоє здорованів у шкіряних куртках та білих портупеях хотіли взяти мене під руки, та я ввічливо, проте рішуче ухилився і пояснив, що піду сам, що я не збираюсь тікати і що я добрий знайомий комісара Асплунда. І якщо вони подзвонять йому, то непорозуміння з'ясується.

Одначе їхні кам'яні обличчя були незворушні. Наче я звертався до стіни. Лишалося тільки йти з ними.

Я сподівався, що нас ніхто не побачить. Але цього вечора в усьому мені не щастило. Біля входу я побачив Діка. Він вийшов слідом за нами.

— Юхан? — сказав він здивовано. — Що ви тут робите в такий час? І чому поліція? То злодій ви?

— А самі ви що тут робите? — запитав я стомлено. — У вас невідкладна робота у суботу ввечері?

— Я прийшов узяти для Грети книжки. У неї грип, і завтра їй доведеться працювати вдома.

І він тицьнув мені під ніс два пошарпаних томи про срібні вироби вісімнадцятого століття.

— Ну що, їдемо? — поважно мовив перший поліцейський. Другий ствердно кивнув.

— Я хочу бачити комісара Асплунда, — знову зажадав я уже в машині. — Це дуже важливо. Йдеться про замах на вбивство.

Поліцейські перезирнулись. Один знизав плечима і втупився в стару будівлю риксдагу на Хольгенсхолмені. Другий дістав мікрофон, покрутив якісь коліщатка.

— Машина двадцять дев'ята. Виїжджаємо із затриманим у Національному музеї. Його прізвище Хуман, він твердить, ніби йому негайно треба побачити комісара Асплунда. Каже, що був замах на вбивство.

— Ясно, їдьте, — зарипіло в приймачі.

І машина покотила по безлюдному, по січневому темному Стокгольму. Було десь близько десятої.

Трохи згодом знову зарипіла рація.

— Усе гаразд, — повідомив голос. — Асплунд сьогодні ввечері на службі. Можете везти затриманого до нього.

— О'кей.

Через десять хвилин я сидів на вже знайомому мені місці. На стільці для відвідувачів по другий бік письмового столу Калле. Але цього разу мені не запропонували ні кави, ні коньяку. Калле здавався вкрай роздратованим.

— Що ти, хай тобі чорт, витворяєш? — визвірився він на мене. — Раптом надходить рапорт, що тобі надало гратись у піжмурки саме в Національному музеї! Суботнього вечора! А потім намагаєшся переконати сторожів, ніби поліз на горище викликати поліцію та «швидку допомогу», бо хтось, мовляв, учинив замах на Карін Стенман, яку ти нібито лишив непритомну на канапі. А коли ви туди заходите, кімната замкнена і порожня! І прибрана, як ото церква до страсної п'ятниці! Тобі не здається, що в мене й так вистачає клопоту, а ти змушуєш мене рятувати твою шкуру що чверть години! Згадай, що сталося зі Скіпкою. Ти був у броварні саме тоді, коли його вбили. Не кожен дозволив би тобі так легко відбутись, як я. Якщо так триватиме й далі, про мене можуть доповісти в міністерство юстиції. Що я там поясню? Що все нормально? Що мій друг пан Хуман має звичку ховатися по горищах і знаходити ще теплі трупи? Оригінально, просто чудово. Ні, Юхане, пора кінчати.

— Якщо ти хоч трохи заспокоїшся, я тобі все поясню. Справа серйозніша, ніж ти думаєш. Ми домовилися з Карін, що я зайду по неї о дев'ятій годині. Коли я прийшов до музею, вона сиділа у своєму кабінеті, поклавши голову на машинку. Непритомна. Спершу я подумав, що вона мертва. По всьому столу були розкидані папери, а коли я зняв трубку, щоб викликати поліцію та «швидку допомогу», шнур виявився обірваним. У пошуках телефону я бігав по всьому музею і випадково втрапив на горище. Там мене зачинили. Хоча то був, думаю, протяг. Аж раптом, скрадаючись, з'являється якийсь тип і вилазить по драбині в комірчину нагорі. В ній вони, можливо, й провели різдвяну ніч. Потім, коли сторож мене випустив, Карін уже не було. Вона зникла. Вбивця, мабуть, вернувся, побачив, що вона жива, і… А тіло кудись затягнув. А ти тут розсівся і сиплеш дотепами. Чортзна-що!

— Нічого образливого я не хотів сказати, — пробурчав Калле, мацаючи своїми грубими пальцями щетину на підборідді. — Але рапорт мав дивний вигляд, погодься. То, кажеш, коли ти зайшов, Карін лежала непритомна, а коли вернувся, вона зникла?

Я кивнув.

— А довго ти був замкнений на горищі?

— Може, з півгодини.

— За півгодини можна багато встигнути. А чому це вона в суботній вечір була на роботі?

— Завтра вранці нарада керівництва, вона мала багато справ. Перед тим як ми пішли, приходив і Андерс. Збирався ще попрацювати. Хоча… — Я замовк.

— Хоча що?

— Та що він отак з'явився. Чи не він ото був на горищі? Та й Дік. Він теж