Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Калле похитав головою.

— Так от, хтось із них навідався на горище і забрав решту вкрадених коштовностей. Я думаю, вони весь цей час були заховані на горищі. Сам подумай. Де знайти надійнішу схованку, ніж у музеї?

— У цьому, можливо, щось є… Одначе головне зараз — знайти дівчину. Може, вона опритомніла, прибрала все й пішла, але по-справжньому ще не отямилась і не в змозі дійти додому. Адже довкола музею — вода. Треба спершу подзвонити їй додому. Ти востаннє бачив її годину тому?

Я набрав номер, знав його напам'ять. Помітив, що від Калле це не сховалося. Пролунав гудок, ще один… Я вже хотів був покласти трубку, але відповів чоловік. Густий чоловічий голос.

— Пробачте, — сказав я. — Мабуть, я помилився.

— Фрекен Стенман щойно прийшла до тями, — сказав голос. — Але вона… вона не дуже добро себе почуває. Щось переказати?

— Вона вдома? Неймовірно! Це Юхан Хуман. З ким я говорю?

— Ви, Юхане? А я й не впізнав. Це Бенгт. Бенгт Хеллер. Сьогодні ввечері, після кіно, я зайшов на хвилинку до музею і побачив, що в Карін світиться. Вона, як видно, впала і вдарилась головою, лежала на дивані непритомна. Я хотів викликати допомогу, та вона відмовилась. Дуже просилася додому. Я прибрав сяк-так, а тоді відвіз її додому своєю машиною. Вона зараз лежить, випила чарку коньяку та снодійне. Я само збирався йти.

— Зачекайте, — попросив я. — Я приїду. Думаю, і Калле Асплунд не відмовиться приєднатись… Вона вдома, — сказав я Калле. — Я зараз туди їду. Може, й ти зі мною?..

— Так… так… — уголос міркував Калле, коли ми сиділи на широкому задньому сидінні поліційної машини. — Не часто бачиш таку запопадливість до роботи, як у твоїх музейних друзів. Карін проводить там суботній вечір, і Андерс залишається допізна працювати. Дік заходить по книжки, а Бенгт Хеллер забігає після кіно. Не дивно, що в них усе так добре виходить. З виставками й таке інше. Стільки ревних службовців.

Я не відповідав: я думав. Коли напали на Карін, а мене замкнули на горищі, коли «тінь» лізла по сходах до схованки під дахом, тоді й Андерс, і Бенгт, і Дік були десь поблизу. Такий збіг навряд чи був чистою випадковістю.

Нам відчинив Бенгт. Він здавався стривоженим.

— Вона лежить у спальні.

Там ми її й побачили, бліду як крейда. Чорне волосся, наче темний німб, обрамляло обличчя. Вона кволо усміхнулась, коли ми зайшли.

— Люба, — сказав я, сідаючи на край ліжка. — А я вже думав найгірше. Телефонний шпур у тебе в кабінеті був обірваний, а мене замкнули на горищі, коли я побіг дзвонити в поліцію та в лікарню.

— Бідолашний Юхан. Ну, дарма, все скінчилося добре.

— Я ось що думаю, — замислено мовив Калле. — Зателефоную я про всяк випадок лікареві. Із струсом мозку жарти погані. — І він вийшов у другу кімнату до телефону.

— Ну, розповідай, — сказав я, взявши її тендітну руку й не звертаючи уваги на Бенгта, який невдоволено втупився в мене. — Розкажи, що сталося.

— Я майже нічого не пам'ятаю. Я сиділа й друкувала. Двері за моєю спиною відчинились, і я, не обертаючись, сказала: «Привіт, Юхане, ти вже тут?» — чи щось таке. А потім — тільки пекучий біль, оце, власне, і все, що я запам'ятала, поки не прийшла до тями по-справжньому. Тут, удома.

— Ти впала на стіл, голова на машинці, а на столі — купа паперів. Телефонний шнур був обірваний.

— Зараз прийде лікар, — сказав Калле. — З головою не жартують. Із вашого столу чи з шухляд щось пропало?

— Не знаю. — Вона заплющила очі. — Не маю найменшого уявлення. Але я не розумію, що це могло означати. Адже в мене зберігається тільки купа старих протоколів та рахункових книг. Квитанції та всяке таке інше, що стосується фондів Андерса. Книги Віри Перссон, звіти за останнє півріччя.

— Віри Перссон? — перепитав Калле.

— Це наша головна бухгалтерка. Завідує грішми, веде книги тощо. Але все це навряд чи могло зацікавити грабіжника. Невже він напав на мене тільки для того, щоб поглянути на документи?

— Хто знає… — Калле глянув на Бенгта Хеллера. — Всю цю крутиголовку складено з таких неймовірних конструкцій, що саме тут, і може ховатись відсутня ланка. Коли ми довідаємося, навіщо комусь знадобилися ваші папери, то, здається мені, розв'язання буде готово.

— А в шафі? — запитав я. — У сейфі в тебе щось було?

— Нічого особливого. Всякі відомості про наших працівників. Андерс, як заступник директора, відповідає і за кадри. Тому в мене зберігаються документи на всіх наших службовців, починаючи із заяви про прийом на роботу і таке інше. Але кого вони могли зацікавити?

— Виходить, могли, — сказав я. — Тут точно нічого не можна знати. А той сейф, він завжди замкнений, це правило?

— Так, адже там зберігається багато паперів, у яких не можна дозволити порпатися першому-ліпшому.

Лікар прийшов і пішов. Підтвердив, що Карін треба кілька днів полежати, виписав якісь таблетки й обіцяв подзвонити.

Бенгт Хеллер пішов разом з лікарем, Калле Асплунд — за п'ять хвилин після них.

— А ти знаєш, — сказав він у передпокої, надягаючи пальто, — що Скіпку застрелили з дев'ятиміліметрового «люгера»? Угадай, що це за пістолет?

— Німецький, якщо мені не зраджує пам'ять. Був на озброєнні в гітлерівській армії під час війни.

— Ти диви, вгадав. — Калле навіть трохи здивувався моїй обізнаності. — І це вказує на «Червоний серпень», хіба не так?

— Це може вказувати на кого завгодно, — заперечив я. — А тепер угадай ти. У кого нема алібі на різдвяну ніч? Хто позичав у Скіпки гроші й залежав від нього матеріально? Хто симпатизує «Червоному серпню» і хто перебував за сто метрів від місця вбивства в четвер увечері? І хто потім несподівано з'явився