Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Коли наступного разу задзвонив дзвінок, прийшли тітка Мелісса, дядько Стів і моя кузина Клої, якій було всього лиш чотири. Знову повторилися обійми. Я придивлялася, чи немає ще когось на ґанку, але там нікого не було.

— Усе добре, Обрі? — запитав дядько Стів.

— О, так, — відповіла я, повільно зачиняючи двері. Я лиш зауважила, як багато холодного повітря потрапило всередину.

Усі прийшли привітатися з новоприбулими, і було ще більше обіймів. Обійми були повільні й важкі, а не легкі й радісні. Усі думали про тих, кого тут не було.

Ніби забувшись, Медісон схопила Клої і стала її крутити. Клої сміялася.

Я намагалася прочитати усмішки на обличчях дорослих, щоб побачити, чи вони справді щасливі, чи їхні усмішки приховують сум. Хоч у коридорі було багато людей, і мій лікоть був майже притиснутий до дядька Стіва, я почувалася, ніби мене від усіх відділяють десять футів. Між нами була невидима стіна.

Я тихенько прокралася до дверей і визирнула на вулицю.

Її все ще не було.

Я на кухні в бабусі. Маленька. Стою біля двох довгих ніг, чіпляюсь за джинси і мну тканину в кулачках. Я виглядаю між колінами і хихикаю. Дядько Девід вдягає капелюх Санта-Клауса і ховається по інший бік ніг. Коли я знову визираю, він починає кривлятися, і я сміюся.

Ці ноги — мамині. Вона простягає руки і піднімає мене догори. Дістає з тумбочки чашку соку, я п’ю, і мене починає хилити на сон. Мама пригортає мене до себе, і я лежу в неї на руках, як немовля. Вона до всіх говорить — до бабусі, тата, дядька Девіда, тітки Кетрін; Медісон грюкає якоюсь шумною іграшкою. Мама переносить мене до вітальні, ми сідаємо на дивані поруч із мерехтливою ялинкою, але мої очі заплющені, і я засинаю…

Наступними прийшли тітка Лінда, дядько Даґлас і мої кузини-підлітки Макс, Ендрю та Сара, але вона не прийшла.

Ми з’їли всі перекуски, але вона не прийшла.

Тітка Кетрін показала шкільні фотографії Медісон і Тодда, але вона не прийшла.

Ми з’їли вечерю, але вона не прийшла.

Тітка Мелісса принесла десерт, горіховий пиріг, і зупинилася біля мене.

— Я не хочу, — сказала я. Моя голова була на столі, стрічка вже не тримала волосся так міцно, як спочатку, і з хвоста повисмикувались пасма. — Перепрошую, я на хвилинку.

Я побігла сходами нагору, в свою кімнату.

Чому її досі немає?

Я не вмикала світло і сіла за стіл. Знову опустила голову.

Ну добре, до Різдва все ще лишається кілька днів. Вона все ще може приїхати.

Так, це було воно. Такий сюрприз може бути лише на Різдво. Може, на Святвечір. Мені треба лише ще трішки почекати. Окрім того, якби вона приїхала цього вечора, мені б не хотілося, щоб вона бачила мене сумною. Мені б хотілося, щоб вона побачила, як добре я даю собі раду, що ми можемо бути щасливими разом, бо я навчилася знову бути щасливою. Вона б побачила, що я б не набридала їй, що про мене взагалі нескладно піклуватися.

Я спускалася, мої кроки були рішучими й нетерплячими.

Ендрю, Медісон і Тодд розклали скрабл [10] на журнальному столику у вітальні.

— Можна з вами? — запитала я.

Тодд і Ендрю мовчали, але Медісон сказала:

— Звичайно, — і кинула мені мішечок із літерами.

Я думала, що на Півночі у Святвечір обов’язково йде сніг. Але його не було. Після того, як розтанув перший сніг, світ знову став сірим.

У суботу ввечері ми пішли по ялинку. І я не маю на увазі, що ми кудись поїхали. Ми вдягнулися, пішли в ліс і стали приглядатися до дерев. Тітка Мелісса здавалася найбільш упевненою щодо того, яка саме ялинка нам потрібна, тож вона й приймала остаточне рішення, а дядько Девід і дядько Стів зрубали дерево, використовуючи невелику сокирку і пилку.

У ряду було три невеличкі ялинки. І коли наше деревце впало, я думала про те, чи ялиночки-сусідки не будуть за ним сумувати.

Ми поволочили ялинку додому, і у вітальні почалося дійство її встановлення. У приміщенні вона здавалася більшою. А я думала про деревця, які лишилися в лісі.

Коробки з прикрасами, принесені з горища, чекали в коридорі. Ніхто не розглядав іграшки, бо всі були заклопотані або встановленням ялинки, або приготуванням гарячого шоколаду на кухні, щоб всі могли зігрітися після вулиці. Тож я сама відкрила коробки, дістала кілька кульок і тихенько пішла до вхідних дверей.

Я б сказала, що самій іти увечері в ліс — не надто вдала ідея, але я не збиралася заходити далеко і пам’ятала дорогу. За кілька хвилин я дійшла до свіжого зрубу і двох самотніх