Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Підштовхни нас, тату, — скомандувала Бріджет.

— Це так ти просиш, щоб для тебе щось зробили? — запитав він.

— Будь ласка! — закричали ми удвох.

— Зараз, — сказав тато Бріджет.

Бріджет перша всілася на свої санчата, тримаючись за ручки. Тато поклав свої руки на її і став бігти позад неї. Коли санчата розігналися, він відпустив, і Бріджет зі щасливим криком полетіла вниз.

Наступною була я. Він біг за мною, а коли відпустив, я полетіла, міцно тримаючись за ручки. Моє серце також набирало швидкості. Унизу я врізалася в Бріджет. Ми засміялися. За хвилину, з вереском, у нас в’їхала Мейбл. Коли вона нарешті зупинилася, її очі були великі й нажахані.

— Ще! — закричала вона.

Ми з Бріджет витягли її зі снігу. Кожна з нас тягнула її за руку в рукавичці, ми поспішали піднятися на гірку.

Доріжка втрамбувалася, стала гладенькою і ковзкою, тож тепер ми з’їжджали швидше. Спускаючись з гірки, я була по-справжньому щаслива. І з кожним спуском мій захват ставав усе більшим. Я не просто з’їжджала з гірки. Я їхала до Різдва. Різдво — це час, коли збирається родина і здійснюються бажання. Це був саме той час, про який говорила бабуся: ми приїхали до неї після смерті дідуся, і все потроху налагодилося. Якщо мама чекала нагоди, то Різдво й було тією нагодою. Мусило бути. Я їхала назустріч мамі.

Бабуся повідомила мені, що на Різдво збереться вся родина, маючи на увазі усіх моїх тіток, дядьків і кузинів.

— Мені треба кудись перебратися з моєї кімнати? — запитала я. — Там завжди зупинялися тітка Мелісса і дядько Стів.

— Ні, я хочу, щоб у тебе була своя кімната. Щоб тобі було куди піти, якщо захочеться побути самій. А для тітки з дядьком ми щось придумаємо.

Звичайно, була ж іще кімната, де зупинялися мої батьки, але бабуся не сказала про це вголос.

— А як там мама? — запитала я.

— Твоя мама збирається поїхати у Джорджію, щоб побути з татовою родиною.

Коли я закотила очі, бабуся додала:

— Вони хочуть, щоб вона знала, що вона все ще частина їхньої сім’ї.

Я почула бабусю, але не повірила їй. Для мами важливо показати мені, що вона — все ще частина моєї сім’ї, а не чиєїсь іще. Хоч що там собі думала бабуся, мама мала приїхати. Вона мусила.

Зазвичай я не надто переймалася своїм зовнішнім виглядом, але у п’ятницю перед Різдвом, коли почали з’їжджатися родичі, мені хотілося мати якнайкращий вигляд.

Коли я повернулася зі школи, одразу помила голову і висушила її феном, щоб волосся було пишне й гладеньке. Це забрало багато часу, бо я ніколи не робила цього раніше. Потім я зібрала волосся в хвіст і зав’язала блакитною стрічкою. Бабуся купила мені до Різдва нове червоне плаття, тож я вдягнула його з чорними парадними черевичками.

Перед тим, як спуститися вниз, я зупинилася перед дзеркалом. Мама, коли приїде, точно помітить, як я виросла.

— Це плаття для різдвяної служби, — зауважила бабуся, коли мене побачила.

— Я хочу вдягнути його зараз, — відповіла я.

Для всіх було би краще, якби бабуся просто сказала, що я маю гарний вигляд.

Бабуся увесь день куховарила. Хотіла підготуватися, щоб полегшити собі життя на наступні кілька днів.

Я зазирнула у миску з зеленим, жовтим і сірим місивом.

— Що це? — запитала я.

— Шпинатно-артишоковий соус, — відповіла бабуся. — Тобі не сподобається.

Задзвонив дзвінок. Я не могла добігти до дверей так швидко, як хотіла. Я відчинила двері.

То була не вона.

Це були дядько Девід, тітка Кетрін і їхні діти — Медісон і Тодд.

Я відчула, що усмішка покинула моє обличчя.

— Веселого Різдва, Обрі, — сказала тітка Кетрін.

— Веселого Різдва, — повторила я. — Заходьте.

Тітка Кетрін зайшла в будинок і легенько й ніжно мене обійняла. Потім настала черга дядька Девіда стискати мене.

— Ти так гарно вдягнута, — зауважив він.

— Хотілося бути гарною для вас, — відповіла я.

Очі дядька Девіда шукали мої очі. Я відвела погляд.

Медісон і Тодд дивилися на мене так, ніби я була хвора. Вони не обійняли мене і не побажали гарного Різдва. Я намагалася пригадати, скільки їм років. Чотирнадцять і дванадцять?

До дверей підійшла бабуся, і обіймів і побажань стало набагато більше. Потім вона побачила, що я стою трохи осторонь. Мабуть, вона відчула мій настрій зараз-скрутить-шлунок, бо сказала:

— Обрі, допоможи мені занести усі перекуски у вітальню.

Це були звичні бабусині хитрощі — щоб