Читати книгу - "Ритуал"

гостре, незрівнянне відчуття свободи й польоту сотнями голочок впилося в Ютину шкіру, так, що волосся стало сторч… Уві сні вона була крилатою істотою, може, калідоном, і той, хто все це їй подарував, був поруч. Той, хто подарував їй право літати, ширяв на відстані витягнутого крила.

Юта пронизувала тремтливі боки хмар, і були вони схожі на білі язики полум’я — так звивалися, перетікаючи одна в одну, облизуючи небо… І страшно й весело було тонути в цій безмовній небесній пожежі, в холодному каміні небес…

Той, хто подарував їй політ, простягав руку крізь товщу калідонячого пуху, і вона відчувала прохолоду його долоні.

«Армане… Я помилково народилася серед людей… Я повинна була народитися… Серед драконів…»

Вона прокинулася й довго лежала, дивлячись сухими очима просто перед собою.

Арман хотів їй щастя. Він улаштував їй щастя… Як міг. Через утрату… та тільки людина, що літала на драконі, не може жити згідно з палацовими Ритуалами.

Умре з нудьги.

* * *

Сталося так, що нащадок вмерзлого в кригу Хар-Анна перевалив через гори й залишився живий.

Холод відступив; крила вже не несли Армана-дракона, й тому він просто брів, забувши перетворитись на людину.

Спочатку пазурі його залишали на камінні довгі глибокі подряпини, потім непомітно для нього лускаті лапи з кожним кроком глибше грузли в дрібному кам’яному кришиві, і він ледве переставляв ноги, коли передгір’я залишилося за спиною, а перед Арманом простяглася жовта рівнина.

Це було те ж таки море, проте море безмежного дрібного піску. По поверхні його бродили брижі; великі хвилі здіймалися й опадали, стиналися з розгону й мінялися місцями, а що діялося на глибині, на самому дні, в золотій товщі — цього Арманові не судилося знати. Тому він просто стояв і дивився, і пісок протікав межи вбраними в луску пазуристими пальцями.

Сонце піднімалося дедалі вище, пісок із золотого ставав білим; Арман відчув, як оживає полум’я в давно вже холодній горлянці. І він дихнув вогнем, і пісок біля його ніг сплавився на корж.

Тоді, оновлений, він змахнув крильми.

Усе повторювалося — він знову летів над безмежною хвилястою гладдю, та це не була зрадлива, ворожа гладь моря. З кожним помахом він наближався до чогось, а, як він тепер твердо знав, попереду його справді щось чекало.

Тінь його, схожа на маленького чорного птаха, ковзала по горах піску — вгору-вниз, стелячись, вигинаючись, наче віддзеркалення в неспокійній воді. Повітря над пустелею тремтіло й струменіло; могутні висхідні потоки підхоплювали Армана під крила, і він ширяв, розпластавшись, дивуючись новому дивному відчуттю…

Так минув день, і ввечері небо від обрію до обрію налилося важким червоним світлом. Настала ніч, холодна, як гірський перевал, але Арман летів і не сідав на холонучий пісок.

Минув ще день, і ще ніч, і ще. Сонце вливало в утомленого за ніч дракона нову силу, а пустеля була з ним ласкава — око спочивало на м’яких лініях блукаючих барханів, і Арманові подобалося дивитись на гру піску, як колись — на вогонь у каміні… У нього з’явилося неясне відчуття, що він повернувся додому.

Потім попереду з’явилися чи пагорби, чи засипані піском руїни. Затремтівши, Арман рвонувся вперед так швидко, як лише міг. Інстинкт двохсот поколінь предків знайшов у його голові форму — то було слово «мета».

Мета! Арман опустився в пісок, і довкола нього здійнялася гаряча хмара. Вітер негайно зніс її вбік.

Перед ним був темний уламок скелі, не уламок навіть, а сплав, згусток — невисокий, болісно скривлений, наче згорблений, конус. Його вершина з’їхала набік, а на її місці зяяв темний сліпий отвір.

Древній вулкан, що колись вивергав зі страшного жерла згустки полум’я, давно затих і застиг; якась сила, що перевершує його власну силу вогню, покорчила старече тіло, й останній вулкан став перед останнім драконом, як захолола руїна.

Арм-Анн заревів.

Так ревіли тисячоліття тому його предки; почувши цей моторошний крик, збожеволів би всякий сміливець, народжений людьми. Далеко за піщаними гребенями піднялася над жовтою поверхнею потворна голова на довгій шиї. Піднялася — й сховалася знову.

Арм-Анн ступив уперед. Одне зусилля — і сліпе жерло виявилося на рівні його очей. З надр скелі гостро пахло драконом — Арман упізнав свій власний запах, схожий на запах чогось горілого.

О Прадраконе, Ти, Що Стоїш на Початку, Ти, перед котрим я завинив, Ти, на кого я покладаю найостаннішу надію. Почуй мене, хай де ти є, я стою на твоїй землі, я, Арм-Анн, прийшов і тремчу, й очікую. Яви мені свою присутність, Перший Предку.

Він заплющив очі й тривало видихнув полум’я в згасле жерло — неначе хотів вдихнути життя в губи вмираючого.

Земля здригнулася; вітер змінив раптом напрямок, і хмари піску, розгублені й неприкаяні хмари давно заспокоєного піску злетіли в небо.

Арман дихнув ще. Гортань його повна була полум’я, і він готовий був віддати все, без залишку.

Здригнувся скривлений конус. Жерло, як і раніше, було темне, одначе там, у глибині, щось рвалося й тріскалося, Арманові причувся гарячковий подих.

І тут на нього навалилося.

Не втрачаючи тями, але ніби заціпенівши, він бачив пустелю наскрізь — вона була повна життя, як і море, і, як у морі, на дні її таїлися моторошні й нещадні істоти… А потім він бачив море, з якого колись піднялася ця пустеля, і гори, що пішли під воду і стали морським дном… Кільце, кільце замикалося — висихали морські мушлі, випалювані сонцем, як глина в гончарній печі… Чужі тварини заселяли чужі гори, а потім ставалася зміна, гори провалювалися, даючи місце морю, де жили геть інші тварини, жили, щоб умерти й дати місце наступним…

Він бачив Сплячого, замурованого в скелях під фундаментом замку, й жахливого Юкку в підводних нетрях…

Арм-Анн вдмухував і вдмухував полум’я в холодні вуста мертвого вулкана. Він ставив уявні запитання — але видива, що постійно змінювалися, навряд чи можна було назвати відповідями. Багато чого з побаченого він не розумів, але воно, безумовно, розливало мудрість, упевненість, спокій.

І Арм-Анн заспокоївся — вперше за багато днів. Згаслий вулкан не був мертвий, і гаснучий рід не був приречений. Двісті перший нащадок повернувся додому, до колиски предків, і не було сили, що перешкодила б йому залишитися тут назавжди.

Він не помітив, коли набув людську подобу; простягтись на гарячому піску, слухав небо й слухав пустелю, і не журився більше за батьком, бо твердо сподівався колись ще з ним зустрітися.

І він заснув, умиротворений, на піску під зірками, слухаючи пустелю.

* * *

Неймовірна подія вселила