Читати книгу - "Ритуал"

Марина Дяченко

Сергій Дяченко

Ритуал

1

Полум’я ласе гортань розпирає.

Наче раптово упущений кубок

Земля утікає.

Арм-Анн

Його кроки гучно відлунювали в тиші, довго металися коридорами, вдаряючись об невидимі в темряві стіни.

Потім звук став глухішим — шкірою обличчя він відчув ледь помітний подув затхлого повітря й прискорив крок.

Стіни розсунулись. Світло вже не досягало їх, хоча смолоскип горів рівно і яскраво. Склепіння стелі теж губилося губилося в пітьмі.

Він перебував тут немислиму кількість разів. Відкіля ж воно знову, це нав’язливе відчуття чиєїсь присутності, хіба не лягли у землю ті, чиї імена викарбувано тут, на камені?

Смолоскип вихопив з темряви неправильної форми колону — важку, присадкувату. Поверхня її, здавалося, була вздавалася вкритою сіткою вигадливим плетивом мережива.

Як знає листя на дереві, коли вириватися з бруньки? Коли обертатися до сонця, змінювати змінювати колір і падати під ноги тим, хто живий? Хіба останній листок не продовжує гілочку, не продовжує гілку, не продовжує стовбур, хіба щонайостанніший листочок не є посланцем коріння, яке й бачити дано не всякому?

Він провів рукою по древніх написах, що вздовж і впоперек зорали каміння.

«І волав могутній Сам-Ар, скликаючи союзників, і було його ревіння подібне до голосу хворого неба, і були його слова гіркі, як отруєна мідь. Скликав він дітей своїх під своє крило, і небожів, і всіх родичів, що носили вогонь… І була велика битва, і впали під ударами Юкки діти його, і небожі, і родичі, що вивергали полум’я… Роздивився Сам-Ар і побачив жахливого Юкку, що знову піднімається з води… І зійшлися вони в двобої, і сонце закрило лице своє з жаху, і зорі втікали звідти, і вітер, обпалений, заслаб і впав на землю… Непереможний був Сам-Ар, і перемагав уже він, але Юкка, хай винищить прокляття його ймення, схитрував підло й захлиснув у петлі свої Сам-Ара, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і обеззброїв його. Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки, чия кров живить вас»…

Він читав нелегко — подекуди текст зітерся, обсипався, хоч багато століть його не торкалися ні сонце, ні дощ, ні вітер.

Треба наважитись, подумав він утомлено. Всі терміни вийшли. Треба наважитись, і те, що повинно здійснитися, нехай здійсниться. «Чия кров живить вас»…

Він обійшов присадкувату колону навкруги — на іншому її боці було викарбувано малюнок — величезний, прекрасно збережений: били морські хвилі, піднімалося із глибин огидне, жахливе чудовисько, а над ним ширяв у небі вогнедишний дракон.

«Чия кров живить вас»…

Треба наважитись. Необхідно. Адже це всього лише ритуал, тяжкий, але зовсім безневинний. Ритуал та й годі.

Крізь темряву він пройшов до іншої колони, такої ж масивної й безформної. Підніс смолоскип, вдивляючись у знаки, символи, уривки текстів…

«Дні… прославиться… спустошує… ім’я Лір-Ира, сина Нур-Ара, онука… його успіх у промислі».

Успіх…

Зворотній шлях він подолав рішуче, навіть поспіхом. В переходах замку він знався ще з колиски, при нагоді він міг би обійтися без смолоскипа — світло було необхідне йому тільки для того, щоб розбирати вирізані на камені написи.

У великій і курній кімнаті, де вузьке віконце ледь пропускало сіре світло, він погасив смолоскип і підійшов до великого надтріснутого дзеркала.

Треба наважитись.

З’явився із глибин пам’яті солодкий квітковий запах, потемніло в очах, тугою хвилею напала нудота, і тільки відчайдушним зусиллям волі йому вдалося впоратися з собою.

Клята слабкість…

Він провів рукою по тьмяній дзеркальній поверхні, стираючи товстий шар пилу.

З мутної глибини на нього поглянув вузьколиций темноволосий чоловік, невисокий, сухорлявий, чимсь пригнічений і пригноблений.

Треба наважитись.

Він знову провів долонею — дзеркало засвітилося зсередини. Зарясніли відблиски, кольорові плями, з’явилася велика кінська голова, потім копито… Колесо візка…

Подавшись уперед і насупившись, він вдивлявся в картини, які змінювали одна одну. Багато людей, метушня… Схоже, наближається свято… Гори капелюшних коробок… Карнавал, буде карнавал капелюшків. Прикрашені вежі королівського палацу… Натирач підлоги з ганчіркою, кухарі на кухні… Портьєра… За портьєрою паж безсоромно задирає чиюсь спідницю… Снову кухня… Бальна зала… Дівчата… Жінки… Який галас!

«Поміряйте, принцесо!» — дзеркало донесло приглушений уривок розмови.

Принцеса…

Він примружився.

Чарівне юне створіння, світлі кучерики, круглі блакитні очі, пишна сукня кольору бірюзи…

«Чудово, принцесо!»

Чиїсь руки насунули на біляву голівку великий оксамитовий капелюшок, блакитний, ошатний, і на його вершечку він розгледів декоративний вітрильний човник.

Він стулив зуби. Пам’ятайте, чия кров живить вас.

* * *

Шістнадцятирічна принцеса Май відступила ще на крок, струснула кучериками й щасливо розсміялася. Задоволено посміхнувся капелюшних справ майстер, прихильно потакнули дві кравчині, а покоївка, насилу втримуючи велике овальне дзеркало, пробурмотіла під ніс щось схвальне.

Бірюзова зі сріблом сукня облягала вишукану фігурку принцеси мило й зграбно, крихітні, розшиті коштовностями черевички дроботіли від радісного нетерпіння, сяяли ясні блакитні очі в серпанку найтоншої вуалі, а капелюх…

Капелюшних справ майстер крекнув та вкотре задоволено потер руки.

Капелюшок маленької принцеси Май обіцяв стати справжньою подією майбутнього капелюшного карнавалу. Виготовлений з неабияким хистом, він відтворював бурю на морі — над широчезними краями гуляли блакитні оксамитові хвилі з мереживними баранчиками піни на гребінцях; одна хвиля, найвища, здіймалась над надголовником, підносячи рибальський човник під білим накрохмаленим вітрилом — крихітний, не більший за табакерку. У човнику боровся зі стихією порцеляновий рибалка — придивившись, можна було порахувати ґудзики на його куртці, яку шарпав невидимий вітер. Коли Май похитувала головою, човник гойдався то вправо, то вліво, колихалося вітрило, вигравали блискавки на поверхні оксамитового моря, і всім перехоплювало дух від мужності порцелянового рибалки.

— Дивовижно, принцесо, — сказала покоївка. Її подруги — а в просторій вітальні їх було сила-силенна — схвально потакували головами.

Маленька Май ще зовсім не вміла приховувати свої почуття — забувши, що принцесі личать витримка й гідність, вона заходилася радісно і галасливо кружляти кімнатою.

Сестра її Вертрана, теж принцеса, але на два роки старша, всміхнулася поблажливо. Вертрана не поступалася сестрі вишуканістю й миловидністю, хіба що кучерики в неї були темніші, а вдача трохи серйозніша. Вона саме приміряла чудове плаття кольору чайної троянди з маленьким бантиком на правому стегні, і довгі мереживні рукавички. На капелюшку її витанцьовували веселі селяни — але не порцелянові, а атласні. Вони були набиті ароматичними солями і розповсюджували тонкий, вишуканий аромат, навряд чи притаманний справжнім селянам-танцюристам.

— Я обожнюю тебе, Верто! — Май, ледь не збивши з ніг кравчиню, що сновигала навколо сестри, кинулася Вертрані на шию й чмокнула її в щоку так щиро, що