Читати книгу - "Зашморг"

Але ще дужче мене починає турбувати зовсім інша обставина. Справа в тому, що вулиця, якою я йду і де стоїть, зі слів Павла, той самий будинок, — усього лиш за три або чотири будники від пельменної, вулиця ця мені все більше здається знайомою.

А через хвилину я зупиняюся мов укопаний. Я впізнаю будинок. Я впізнаю вулицю. Я тепер упізнаю і жінку, котра спокійно входить у цей будинок. Я все впізнаю і не вірю самому собі. Та й є від чого так здивуватися: я стою навпроти будинку, де живе Станіслав Христофорович Меншутін.

І от я намагаюсь уявити собі, що могло статися того вечора у домі Меншутіна, що могло вплинути там на Віру так сильно і так жахливо. У голову лізе казна-що, наприклад, що Меншутін був закоханий у Віру і при ній заявив про це дружині або він несправедливо звинуватив Віру у якихось службових злочинах.

Однак поступово я заспокоююсь і починаю міркувати вже розсудливіше. По-перше, чи можна стверджувати, що Віра тою вечора була само у Меншутіна? А раптом у цьому будинку живе ще хтось із її знайомих? Значить, треба буде перевірити всіх мешканців у під'їзді. Хоч скоріше за все Віра заїжджала до свого начальника. Далі. Віра щось привезла Меншутіну, одержавши цей пакунок у невідомої поки що особи в готелі «Колос». Отже, треба перевірити, хто з можливих знайомих Меншутіна проживав того дня у цьому готелі. І, нарешті, по-третє, стає цікавою сама особа Меншутіна та його зв'язки. Цим теж, очевидно, доведеться зайнятися. Однак головна ланка зараз — готель.

Я зупиняю таксі і їду до готелю «Колос». Шлях неблизький і влетить мені в копієчку. Але я втомився і мене гризе нетерплячка.

Я заходжу до просторого і не вельми людного вестибюля і повз швейцара в золотих галунах прямую до віконця чергового адміністратора. Відбувається коротка і вражаюча церемонія знайомства, і Рита — так звуть молоденьку адміністраторку — спочатку здивована і навіть стривожена моєю появою, нарешті заспокоюється, а через хвилину вже з піднесенням починає допомагати мені. Дата з минулого місяця, яка мене цікавить, — порівняно недавня, відтоді минуло трохи більше трьох тижнів. Але готель не маленький, а прізвищ приїжджих доводиться переглянути куди більше, ніж є номерів, поки переконаєшся, що та або інша людина не виїхала трохи раніше або не приїхала трохи пізніше потрібного мені дня. Без Рити я напевно заплутався б у цьому неймовірному графіку. А їй, до речі, доводиться раз у раз відриватися, і тоді робота зупиняється.

Але найтривожніше те, що жоден із приїжджих, які проживали, як ми з'ясовуємо, того дня у готелі, ні за якими ознаками не підходить на роль ділового знайомого Меншутіна. Я, звичайно, виходжу з того, що людина ця не родич йому, не особистий його приятель або приятелька. Віри могли стосуватися тільки службові справи. Отже, й особа та була зв'язана з Меншутіним по службі.

До нас підходить друга жінка-адміністратор, очевидно зацікавившись нашою роботою, і, довідавшись, у чім річ, радить:

— Ти подивись ще у зошиті, де резерв.

— Ах, так! — втомлено погоджується Рита.

Вона витягає зі столу досить пошарпаний зошит і починає гортати його.

І от на третій або на четвертій сторінці цього самого пошарпаного зошита, серед вписаних різними почерками прізвищ, я знаходжу одне, дуже знайоме. Це Григорій Маркович Фоменко, головний механік радгоспу «Приморський».

Ну, чи можна витримати протягом одного дня два таких несподіваних відкриття? І я, як оглашенний, мчу до себе у відділ, попередивши Кузьмича телефоном, щоб він, ради бога, нікуди не йшов.

Кузьмич, очевидно, заінтригований моїм відчаєм. Я з ходу все йому доповідаю.

— Що ж це таке, Федоре Кузьмичу? — хвилюючись, запитую я. — Ну, добре. Припустимо, цей пройдисвіт Фоменко переслав Меншутіну якийсь подарунок. Припустимо навіть, що це був хабар. Хіба це привід, щоб покінчити з собою? Нісенітниця якась!

— Та-ак!.. — Кузьмич задумливо постукує складеними окулярами по столу. — Ми встряємо у неприємну історію, тобі не здається? Доведеться, очевидно, взятися й за цього Меншутіна. Причому як належить, згоден? Будемо вважати, що це нова версія.

— Має бути колись цьому кінець, — бурчу я.

— Усе, що має початок, має і кінець, — філософськи зауважує Кузьмич і знову зітхає.

Я помічаю, що Кузьмич почав ставитися до мене трішечки інакше, ніж раніше, здається, він став більше бачити у мені колегу, ніж юного помічника. Ось це завоювання!

У мене у самого тепер офіційний помічник Валя Денисов.

Минуло вже чотири дні після того, як я «вийшов» на Меншутіна і Фоменка. За цей час ми встигли зробити і довідатись багато що.

Спостереження за Меншутіним дозволило встановити деякі його знайомства, або, як ми кажемо, «зв'язки», що мають для нас очевидний інтерес.

До речі, не менший інтерес становлять і ті обставини, при яких ми ці зв'язки виявили.

Справа в тому, що всі зустрічі Меншутін чомусь призначав у ресторанах. І завжди за обід або вечерю розплачувався сам, а вибирати страви та напої пропонував своїм співбесідникам, і ті робили це впевнено, звично й не зважаючи на їхню вартість. За три дні відбулося не мало не багато — чотири такі зустрічі, щоправда, два дні випали на суботу та неділю. Чотири зустрічі — з чотирма особами. Меншутін зустрічався тільки віч-на-віч. Це були явно ділові зустрічі. Часом під час розмови навіть робилися якісь записи.

Ми, природно, постаралися з'ясувати, хто ж були ті люди, з якими Меншутін зустрічався. Один з них виявився заступником директора таксомоторного парку, другий — головним інженером великої автобази, третій — заступником директора авторемонтного заводу. А четвертим з його співтрапезників був представник великого південного радгоспу, який приїхав до столиці «пробивати питання з транспортом». Радгоспу треба було немало: три легкові машини, молоковоз, два автобуси і до всього ще й токарний верстат. Останні відомості ми взяли з офіційного листа, який зберігається в управлінні, де працює Меншутін. До речі, його зустріч з представником радгоспу відбувалася за іншим «протоколом»: платив за обід приїжджий, а страви і напої вибирав Меншутін. Було вирішено з'ясувати шлях і наслідок офіційного клопотання південного радгоспу, представник якого зараз крутиться навколо Меншутіна.

У мене є товариш, Едик Албанян, який неодноразово вже виручав мене у таких ситуаціях, а траплялося, що ми разом починали або завершували подібні справи. Едик працює в Управлінні БРСВ і дуже високо цінується у цій солідній «фірмі». Він і порадив нам це.

Отже, ми зосередили свою