Читати книгу - "Репортер"

… Костенко знизав плечима:

— Може, Бєлінський не слов’янин, може, Регель білорус — одне з двох… Чому захід запозичує у нас Чайковського і Блока, а нам заказано брати те, що цікаве у Флобера, Хемінгуея чи Крамера?

«Я дуже прошу вас зробити ескіз для Загряжська в істинно традиційному дусі, не бійтесь куполів і тривожного передзахідного неба, в якому затаєна пересторога чужим силам, які про одне думають, як би сточити зсередини і різнокровити нас. Повірте, мною керує обов’язок патріота, годі вже, і так нас досить принижують»…

Хто може принизити велику націю? — здивувався Костенко. — Мазохізм якийсь! Повна відсутність почуття гордості за свій народ, плакальник…

«Національний мотив для Загряжська мені важливий ще й тому, що там, серед будівельників, появився наш противник, а до розмови з ним треба бути підготовленим.

Око за око, зуб за зуб».

— Он воно що, — замислився я. — Ось чому вони охотилися за Штяком, ось чому їм дуже потрібен цей лист…

— Їдьте додому, а я заверну до нашого хлопця, котрий чатує біля майстерні. — Костенко зняв телефонну трубку, попросив зміцнити «нуль-двадцять другого», але зробити цього не встигли, бо через двадцять хвилин надійшло повідомлення, що в майстерні Штика затримали двох невідомих.

Ними виявилися ті, що пасли мене, Лізу та Гіві.

Після того як я формально пізнав їх, Костенко потер руки:

— Усе, тепер починається робота, здзвонимося завтра під вечір. Мене цікавлять їхні пальці; в дворі, де живе Штик, ми знайшли шматок водопровідної труби зі слідами крові, є відбитки…

Але здзвонитися нам довелося цієї ж ночі: відімкнувши шухляду свого письмового стола, щоб класифікувати всі зібрані матеріали для Костенка — цьому хлопцеві можна довіряти, — я побачив незнайому мені записну книжку; спочатку я не звернув на неї уваги; відкривши першу сторіночку, завмер. Я подзвонив Костенкові, проклинаючи себе за те, що не спитав його домашнього номера.

Але трубку зразу ж зняв усе-таки він.

— Чуєте, полковнику, — хвилювався я, — приїжджайте до мене. Річ у тім, що в моєму столі лежить записна книжка Штика з кількома вирваними сторінками…

— Ви її як слід обдивилися? — неуважно спитав Костенко.

Я відсунув від себе книжку, зрозумівши, що пальців моїх на ній предосить.

— Було, — признався я. — Ідіот.

— Самокритика властива нинішньому етапу розвитку суспільства, — хмикнув Костенко. — Зараз буду.

— А чого ж ви адреси не питаєте?

— Знаєте що, не грайтесь, ради бога, у приватного детектива, гаразд? Ви прекрасно розумієте, що ваша адреса мені стала відома в ту ж хвилину, як я дізнався, що ваше ім’я вимовив Штик.

XXV

Іван Варравін і Всеволод Костенко

— Коли ви встигли поголитися? — спитав я, впускаючи Костенка в квартиру. — Судячи з усього, додому не їздили?

— Бритву тримаю на службі, дзижчить, профілактика нервової системи.

Слідом за ним, — я мало не вдарив людину дверима, — ввійшов отой здоровань, що взяв у засаді в Штика зломщиків.

— Товариша звуть Мишко, — пояснив Костенко. — Він подивиться ваші дівері, пошукає чужі недокурки, не святий же дух заніс сюди цю записну книжку… Мусять бути пальці…

Недокурків не було; двері не ламали, і я раптом з жахом зрозумів, що лише одна людина могла ввійти сюди, крім мене, відімкнути ящик столу і покласти туди книжку Штика. Цією людиною була моя дружина, Оля.

… Коли здоровань поїхав до управління, щоб продовжити роботу з двома затриманими, а Костенко викликав бригаду «науки» — шукати відбитки пальців, я пішов на кухню приготувати чай і яєчню: полковник признався, що він страшенно голодний.

— Не заважатиму? — Костенко протиснувся вслід за мною в п’ятиметрову кухоньку. — Я терпіти не можу, коли мені дивляться в спину.

— Дивіться собі, я на це не реагую.

— Стомилися?

— Мабуть… Але — не відчуваю, напруження тримає… Зараз нажарю яєчні і розповім вам усю історію… Покажу свої записи, копії документів, бесіди, начерки репортажу — справа ще тільки розгортається…

Я зняв сковорідку з конфорки, переклав яєчню на велику тарілку і запросив полковника до кімнати.

— Давайте тут, — запропонував він. — Дуже люблю кухні.

— Вміститеся на табуретці?

— Думаєте, в мене дома на кухні крісла стоять? Ну, говоріть далі…

— У мене до вас є одне прохання…

— Про що ви збираєтесь просити?..

— Ваші наукові експерти, гадаю, знайдуть тут відбитки пальців моєї дружини.

— І в мене дома також знайшли б, нічого дивного…

— Заждіть…

— Я слухаю, слухаю…

— Справа в тому, що дружина жде дитину, живе в матері… У мене її не було вже чотири місяці… Але сьогодні, можливо…

Костенко перепинив мене:

— Ну то що я маю зробити, коли ми знайдемо тут її пальці?

— Нічого. Забути про це. Не вносити до протоколу.

— Як це? — здивувався Костенко. — Я щось не дуже розумію конструкцію вашого мислення…

— Правильно, — погодився я. — Не зрозумієте доти, поки я не розповім вам усієї історії…

І я розповів про те, як одержав лист Карімова, — не я, звичайно, а редакція; розповів про Горенкова, Кузінцова, Чуріна, Русанова, Штика — словом, про все, що сталося в ці останні дні…

Реакція Костенка виявилася дивною; напружившись, він подався до мене:

— Опишіть-но мені Чуріна, га? Як ми кажемо, дайте словесний портрет.

— Я його не бачив… Тільки фотографії…

— Це не так важливо. Він блондин?

— Скоріш русявий… Дуже огрядний…

— Дуже огрядний, — Костенко відпив ковток чаю. — Цікаво… На підборідді ямка є?

— Так. А в чому справа?

— На жаль, не можу вам відповісти, Іване Ігоревичу… Йдеться про службову таємницю… На даному етапі, принаймні. Але я не зовсім зрозумів про вашу благовірну… Доказуйте… Коли немає однієї ланки, весь ланцюг руйнується.

… Півгодини тому, щойно я ввійшов до квартири, подзвонила Ліза; говорила швидко, з автомата:

— Я з Гіві! Куди ти пропав? На зборах усе буде гаразд! Не хвилюйся! Всі виступлять за тебе. Я — перша, щоб викрити гниль… Зараз ми біля Тамари… Спочатку до неї приїхав Русанов, а потім Оля з її мамою… Мабуть, з мамою, я так подумала… Висока дама, сива, красива, з дуже великими очима…

Це — Глафіра Анатоліївна, сумнівів бути не могло.

— Ліза, — якомога спокійніше сказав я, — негайно йди до Гіві… Одна не лишайся ні на секунду, за вами можуть стежити!

Вона засміялася:

— Дорогий товаришу Шерлок Холмс, про що ти?!

— Прошу тебе, зроби те, що я тобі кажу. І передай Гіві: тих двох хлопців, які сиділи в кафе, — пригадуєш, вони ввійшли слідом за ним, такі квадратні, — заарештовано…

— Які хлопці?!

— Вони сиділи біля дверей, один ще раз по раз човгав ногами…

Ліза зітхнула:

— Я не дивилася ні