Читати книгу - "Репортер"

Костенко мовчки простяг мені паспорт, який я залишив Ситникову «в заклад», і звернувся до чоловіка, що сидів поруч з водієм:

— Ану, покажіть.

Той показав моє фото: на тролейбусній зупинці з-за моєї спини — прямо в камеру «полароїда» — дивилися два міцно збиті хлопці.

— Раніше не зустрічалися? — поцікавився Костенко.

Спочатку я відповів:

— Ні.

Потім придивився ще раз і ахнув: це були ті самі хлопці, що замовляли собі «наполеони» в кафе, де ми з Лісафет чекали Гіві Квіцінія.

— Знаю обох, — відповів я. — Точніше, не знаю, але бачив їх за вельми цікавих обставин.

— У Чертаново, — коротко кивнув Костенко водієві.

— Чому туди?! — здивувався я. — Нам же в клініку Скліфосовського!

— Шейбеко заберемо.

Витягши з дерев’яного ящичка телефонну трубку, Костенко набрав номер, попросив Романа Натановича, спитав, де матінка, Ганна Іванівна, чи давно поїхала, коли трубку взяв Шейбеко, обличчя стало лагіднішим:

— Ромо, я їду по тебе… Ні, поки без наручників… Так… Штик… Ах, знаєш? По тебе послали машину? Довше прождеш… Я під світлофори за п’ять хвилин приїду, спускайся…

… Коли Шейбеко сів у машину, я подумав, що ці сиві франтовиті, напахчені незнайомими мені одеколонами люди повинні розмовляти про те, що личить для їхнього віку, але полковник, чомусь усміхнувшись, схилився до лікаря:

— Позавчора Мишаня Коршун виступив у «Будапешті»… Відзначав народження онука… Звичайно, не обійшлося без процесу, був розбір, він же мастак поговорити… Батон запивав кожен рок-н-ролл валокордином, але був невблаганний… Мені, знаєш, було навіть страшнувато: минуло тридцять п’ять років, а я не відчуваю, щоб вони змінилися бодай трішки… За Левона, звичайно, пили… Ігоря пригадуєш?

— Блондина?

— Так.

— Дали генерала.

— Невже? Він же був автодорожником…

— То він і є автодорожник, доктор наук і генерал…

— Може, тепер з нашими дорогами щось зроблять… Ганьба, а не дороги, даремно наших туристів у Європу пускають, надивляться порядку, почнуть лаяти владу…

Костенко зітхнув:

— Задавимо… Надінемо наручники — і на Соловки…

— Лариса була?

— Досі серце тужить за нею?

— Но коммент, полковнику…

— Вона розлучилася з Кирилловим.

— Знаю.

— Нещасна дівка… Смішно… «Дівці» сорок дев’ять років… Ні, справді, ми нестаріюче покоління.

— Як можна старіти нашому поколінню, якщо нас позбавили дитинства і юності? Зразу стали дорослими…

Костенко похитав головою:

— Мишаня вже на пенсії, за шкідливість їм починають відстібувати в п’ятдесят п’ять, то він, знаєш, узяв за півтисячі патент, калимить на «жигульонку», обіцяє через рік покликати за місто — «куплю дачу», щасливий — рот аж по вуха… А Батону все ще не дають патенту на домашній пансіон — у нього ж трикімнатний кооператив, одну кімнату хотів здавати — з сімейними обідами; та куди там, не дають: «тягти і не пущати», демократія імені «ні»…

— Хіба ти не можеш подзвонити у виконком?

— Звичайно, не можу… Чого це полковник кримінального розшуку просить за «проклятого приватника»? Не інакше як одержав хабаря… В таких питаннях поняття «дружба» виключається нашими контролюючими пильнувальниками. Ніяк не збагну, звідки у наших людей така трясуча ненависть до того, хто полегшує їм життя сервісом? Та й слово яке паскудне вигадали — «приватник»? Усі жителі Радянського Союзу — з погляду формальної логіки — приватники.

Я не витримав:

— Як це розуміти?

— Дуже просто, — відповів Костенко, нарешті спромігшись відрекомендувати мене лікареві, — це репортер Варравін.

— Той самий?

— Мабуть, — кинув Костенко.

— Це ви про що розмовляєте? — знову розсердився я. — Про комод чи про чайний сервіз?

— Ми говоримо про вас, — усміхнувся Шейбеко. — Я розшукав вас на прохання Штика…

— То я закінчу? — Костенко мимохідь глянув на годинник.

Він дає Шейбеко час на розслаблення, збагнув я; надзвичайно важливо зуміти розслабитись перед роботою; ні, справді, цей Костенко знає своє діло, крутий чоловік… Хоч його хочеться назвати, судячи з того, як він розмовляв з лікарем, хлопцем.

— Мене цікавить ваша точка зору, — заговорив я. — Вона має безпосередню причетність до справи Горенков а… До речі, згадав! Той, квадратний, ну, які стежили за мною, безперестану човгає ногами, сидячи за столом… Наче в нього недержання…

— А може, він темпераментний дуже? — заперечив Костенко. — А за деталь — спасибі, це для мене важливо… Щодо приватника… От ви, наприклад, приватник? Можете не відповідати, я про себе скажу: приватник — у мене є «Жигулі» і півдачі у Внуково. «Борці з нетрудовими доходами» випили з мене кілька літрів крові, вимагаючи квитанції за кожен гвіздок і рулон рубероїду. А я передбачливий, заздалегідь чекав доносу — всі папери зберігав підшитими… Замість того щоб цій комісії ліквідувати грязюку в під’їздах, зайнятися незавершеними роботами, чергами, — е, ні, не хочуть! Там працювати треба, а тут з’їв ближнього — і кайф. До речі, я навіть знаю, хто на мене сигналізував. Підполковник Сивкін, — пояснив Костенко лікареві. — Пригадуєш, він зі мною приїздив у морг, коли зарізали Маркова?

Шейбеко кивнув; Костенко знову мимохідь глянув на годинник:

— І знаєте, чому саме він доносив? Тому що пив страшно. Під ковдрою. Він все пропивав, а я відкладав гроші протягом десяти років. З кожної зарплати. І у відпустку не їздив… І взагалі я дуже хороша людина, — закінчив він. — Завдяки цьому вищий розум утримує мене від нерозумних вчинків…

— Мене також, — відповів я. — Саме тому я ще не зібрав ні на машину, ні на половину дачі. Отже, я — не приватник.

— А шафа у вас є? — Костенко пильно подивився на мене. — Ліжко? Чия це власність? Ваша? Давайте замінимо слово «приватник» на «осібник»! Ні Маркс, ні община не заперечували проти приватної власності.

Водій різко загальмував біля Скліфосовського; обличчя Костенка миттю змінилося, стало жорстким, суворим:

— Ромцю, рятуй художника!

Через три тодини блідий Штик повільно підвів очі з фотографії двох молодців, що її показав йому Костенко, і ледь помітно кивнув.

Через двадцять хвилин ми приїхали з Костенком у науково-технічний відділ, там щось зробили з конвертом, потім з листом Русанова, а вже після цього Костенко простиг мені ксерокопію.

Лист був короткий:

«Дорогий Валеро! Після нашої недавньої розмови про те, яким має бути розпис будинків у Загряжську, я прийшов до певного висновку: тільки традиційний малюнок, ніяких відходів у «новації». Досить, їй-богу! Ваші слова про тс, що такий живопис має пробуджувати думку, бути яскравим, помітним, мене трохи засмутили. Звідки у вас, селянського сина, така пристрасть до зовнішніх ефектів?! Як ви, селянський син, миритесь з чужим?!

Бережіть у собі одвічно національне, лише в цьому порятунок нашого духу, який не приймав і