Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ліза! — закричав я, але вона поклала трубку…
… Вислухавши мене, Костенко скрушно похитав головою, подзвонив в управління; наказав негайно дістати фото заступника міністра Чуріна. Потім, назвавши адресу Тамари, попросив не гаючись послати туди групу…
— Взагалі ви даремно не розповіли про все це з самого початку…
— Тоді я не мав би права виступити з моєю публікацією. В дію вступить бюрократична машина…
— Може бути, — погодився Костенко. — Це по-перше… А по-друге — я непокоюсь за ваших друзів… Мужність — добре, безрозсудність — злочинно… До речі, ви — чіпко-спостережлива людина: один із заарештованих, Антипкін, справді раз по раз човгає ногами, немов боїться обмочитися… Витримки вам також не позичати — я одразу сказав би про дзвінок вашої приятельки, може, й вона ходить по лезу бритви… Отже, вважаєте, що благовірна принесла сюди записну книжку Штика і сунула її у ваш письмовий стіл?
— Ніхто інший цього зробити не міг. Або я, або вона…
— А який же їй навар? Чи, може, — чари підступниці Тамари?
— Ви вірите в гіпноз, магію та інше?
— Вірю. Але з певними допусками. Можна вас запитати? Тільки не ображайтесь, як мужчина мужчину?
— Якщо це запитання тактовне…
— Будь-яке запитання тактовне, коли передбачає можливість відповіді. Запитання і право на відповідь — візитна картка демократії…
Усе-таки у нас безглузде виховання; всіх і кожного ми намагаємося по одежі стрічати… З юних літ — і не тому що ми жили туго — я не вірю напахченим сивоголовим красеням у шовково-лиснючих костюмах… У сорокових, кажуть, таких людей називали «цвіллю», «стилягами» (дико, бо «людина — це стиль»?!), потім, у п’ятдесяті, Микита Сергійович, добра людина, проповідував «косоворотку», а вже після цього почалася пора, галстуків, жилеток, крохмальних сорочок, лиснючих костюмів, пора базікання і тяжких часів… А цей полковник забиває гвіздок по саму головку, точний у формулюваннях, атакуючий і чесний…
— Запитуйте, — погодився я.
— Мене цікавить ось що… Ви з Олею підходили одне одному? Вона по-справжньому відчувала вас? Ви — її?
— Я її… Я любив… Навіть не знаю, як сказати, — в минулому чи в теперішньому… Мені було з нею добре…
— А їй? Я не марно запитую… І справа не в тому, сильний ви мужчина чи слабкий: просто існує такий термін, як «сексуальна сумісність»… І вона мусить бути взаємною. Я питаю вас не заради звичайної цікавості — ви праві, це було б безтактно… За нашими даними, до чаклунок ідуть жінки, обділені… ніжністю… Я кажу не про біду з п’яницями-чоловіками, не про скандали через те, що молоді живуть в одній кімнаті із старими, — це не ваш випадок… Я маю на увазі саме чуттєвість… Те, що належить тільки вам двом… Якби знали проблему —¦ могли б дати наукову рекомендацію: «Ви одне одному не підходите, краще розлучіться, поки немає дітей, далі буде складніше, та ще й покалічите життя дитини…» Звикне, то й полюбить!.. Мура собача, досить терпіти марно! Тим паче в коханні… А питання тотожності біополів? Раніше ми це поняття відганяли: «Цього не може бути, бо не може бути ніколи»… А тепер уперлися лобом у проблему і знову зрозуміли: спізнилися в теорії, відстали років на тридцять — і гайда поганяти… Наука — не кінь, під нагайкою працювати не може.
— Я припускаю інше… Хоч не відкидаю того, про що ви говорили… Оля… Моя дружина… Вона дуже скритна людина… Можливо, я чогось не розумів, а спитати прямо не вміємо, росіяни не американці — ті все називають відкрито, без зайвої балаканини… Але мені здається, що Тамара підбиралася через Олю до її матінки…
— Чому?
— Це — також не для протоколу, лише для роздумів, гаразд? Тоді — розповім.
— Я боюсь обіцяти…
— Чому?
— Тому що в справі, яка починає вимальовуватись, не можна нічого відводити вбік… Я буду змушений зустрітися з вашою тещею… І з дружиною також — якщо тут знайдуть її пальці… Я розумію, жінка жде дитину, життя на зламі, розумію — це жорстоко; а коли з цим пов’язана трагедія Штика? Тому, думаю, і про тещу треба докладніше сказати…
— Я завжди з огидою ставився до стукачів, полковнику… Я не маю наміру зраджувати свою позицію…
— Ви мені симпатичні, Іване Ігоровичу, але не треба їздити по траві на коньках… Ви добре знаєте, що я, побачивши вас у майстерні Штика, мушу зрозуміти до кінця, чому ви там опинилися… За вас говорить показання Шейбеко: художник, мовляв, вас покликав, як тільки розплющив очі… Це на вашу користь… Ви вели своє розслідування, і здорово це робили, я в захваті, це чесно… Але ви не хочете відкривати всієї правди не лише тому, що мова йде про ваших близьких… Ви ще й досі побоюєтесь, що це може завадити публікації вашого сенсаційного дослідження… Чи я помиляюсь?
Спочатку я хотів відповісти однозначним: «ні, не боюсь», але потім відчув у словах Костенка певну долю істини. Так, професія, особливо наша, справді робить людину своїм підданим… Мабуть, інакше ие можна… «Мета творчості — самовіддача, а не шумиха, не успіх»… Але ж ти думаєш про власний успіх, сказав я собі, це живе в тобі, може, навіть не з твоєї волі. Воля тут ні до чого, заперечив я собі; це природний стан людини: бачити результат своєї праці не безіменним, а позиційним, надрукованим для загального відома…
— В дечому ви праві, — відповів я. — Я не задумувався над цим раніше.
— Спасибі за правду, — вкрадливо, понизивши голос, наблизився до мене Костенко. — Але ви не змогли б написати всієї правди, вилучивши ті епізоди, які, можливо, носять вихідний характер? Я маю на увазі членів вашої сім’ї… Звинуватити всіх, крім тих, хто близький? Нас за таке судять: самовільне виведення із справи обвинуваченого… Навіть свідка…
— А я їх не вилучатиму… В тому, звичайно, разі, якщо мої, як ви кажете, близькі, були втягнені в цю справу…
— З погляду етики таке допустиме? — спитав Костенко. — Точніше: доцільне?
— Сповідальна література — одна з найчесніших.
— Згоден. Але ж ви журналіст, а не письменник. Вам треба співвідносити себе з фактором часу. Журналістика реалізується у часі, література — в широті охоплених нею просторів. Правильно?
— Правильно.
Костенко попросив у мене дозволу подзвонити. Набрав номер, спитав, як справи з тією адресою, що він продиктував (квартира Тамари, зрозумів я); похитав головою, вимовляючи нетерпеливо-запитальне: «ну», «ну», «ну» (мабуть, сибіряк), потім поцікавився, де «вони», задоволено хмикнув, з хрустом простяг ноги, якось по-акторському скрутив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.