Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Посередністю! – зобидивсь Митько. – У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.

– А в тебе з малювання!

– Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.

– А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

– Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

– Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.

– Давай я понесу, – примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

– Я піду посплю, – мовив надвечір Митько, – а о другій годині ночі зміню тебе.

– Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

– Годинник у кожної людини отут, – постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. – Потрібно тільки знати, як ним користуватись.

– І як?

– Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, – чи по рибу, чи по гриби.

– А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?

– Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То вартуй, а я пішов спати.

– А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що – до ранку сидіти?

– Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. – І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття – живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається – жалкує за згаслим днем нічна птаха:

– Ов-ва-а! Ов-ва-а!

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» – втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама…

Я позіхнув.

Рідна мати моя, —

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, -

Ти ночей не доспала…

– Ух, – опустився я на землю, спершися спиною на курінь. – І я недосипаю, – позіхнув знову. – Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… – голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

– Ага! – чую сердитий голос. – Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

– Спиш! Йому довірили пост, а він спить.

– Та я… – почав був виправдовуватись.

– Що я?! Заснув чи ні?

– Заснув, – винувато розвів я руками.

– Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?

– Ну, пробач, Митю, – почервонів я. – Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

– Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

– Ні…

– Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.

Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

– Митю, – гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

«Мовчить, – подумав я. – Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, – спиною до куреня, – Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Другої ночі варти вже не виставляли.

– Яка користь, – сказав Митько, – у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.

Я повністю розділив таку думку.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

– Дивись, – тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

– Як у крокодила, – визначив я, нервово озираючись на озеро.

– Значить, не збрехав, – хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

– Сергію, – почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

– Чого тобі?

– Ти знаєш, що я придумав?

– Ні.

– Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

– Правильно, підемо завтра наберемо – фантастику яку-небудь…

– Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

– Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?