Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!
– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
– Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам од мене подарунок, – він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. – Дивіться!
Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.
– Ух ти, це що?
– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.
Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.
– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.
– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.
– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.
– У цьому озері? – і собі здивувався Митько. – Отут?
– А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… – Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.
– Що? – спитали ми в один голос.
– Та навіть і не знаю, чи казати вам… – Він знову помовчав. – Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.
Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?
– Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здається, як і я, полюбили це місце.
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною…
«І звідки йому відомо?» – подумав я.
– Ви вмієте зберігати таємниці? – він суворо звів брови.
– Могила, – мерщій відгукнувся Митько.
– Щоб я маму й тата не бачив, – пробелькотів і я десь почуту клятву.
– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.
– Незвичайне? – пошепки повторили ми.
– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?
– Помітили, – ствердив я.
– Так далеко ж, – озвавсь Митько. – Не кожному й охота телющитись.
– Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.
– Бояться?!
– Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.
– Але чому ж, чому?
– А тому, що в озері… – він стишив голос, – хтось живе.
Ми здригнулись.
– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.
– Та що ти!
– Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.
Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
– Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.
Заніміло спозирали ми цю картину.
– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?
– Та щось таке чули…
– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.
– Що ти на це скажеш? – запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
– Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…
– Може, й бреше, – погодивсь Митько. – І звідки тільки тут цей бурштин? – підкинув угору і зловив жовтий камінець. – Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?
– Лох-Несс.
– Треба буде розпитати в когось із старших.
– Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
– Здається, так.
З озера повіяло прохолодою…
* * *
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую – її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
– Сергію, а якщо нам…
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
– Що нам?
– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
– А якщо відпустить?
– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
– Там. Адже Василь казав, що в о н о тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
– Та не замерзнемо. Не бійся.
– Я і не боюсь. А от бабуся…
– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
– Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.
Розділ V
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
– А якщо то й справді якийсь звір? – обернувсь до мене Митько. – От було б здорово! І ми першими його побачимо.
– Ну, побачимо, а далі? – я був настроєний скептично.
– Сфотографуємо!
– А далі?
– У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
– І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
– Чому це?
– Усі ж повмирають.
– Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, – мріяв він.
– І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр iз Юрківки», після закриття браузера.