Читати книгу - "Пасажир"

— Що? — втупився в нього продавець.

— У нас костюмована вечірка. Я хочу перебратися волоцюгою.

Чолов’яга махнув Фрерові, щоб той ішов за ним. Вони попрямували лабіринтом цегляних коридорів, помальованих білою фарбою. У приміщенні стояли гострі запахи вовни, куряви та нафталіну. Господар привів його до бетонних східців, що провадили вниз, і вони спустилися до льоху.

Чолов’яга ввімкнув світло. Вони були в просторій залі з побіленими стінами і долівкою, де було недбало постелене килимове покриття.

— Ось. Не пощастило продати. — Він показав на купу лахів, що валялися долі. — Вибирайте. Та попереджаю: я не торгуюся.

— Не проблема.

Здоровань пішов нагору, лишивши Фрера з тими лахами. Він відразу ж знайшов усе, що йому треба. Спокійно роздягнувся, покропив усеньке тіло інсектицидами, натерся порошком від корости. Один протиблошиний нашийник надів на передпліччя, другий на гомілку. І тільки тоді ризикнув убрати старі полотняні штани з обшарпаними холошами. Один за одним нап’яв на себе три подерті й розношені светри. Зверху накинув куртку, колись вона була пуховиком, та вже зробилася твердою, ніби черствий корж. Узувся у вояцькі шкарбани, що пороззявлялися мов крокодилячі пащі. І з-поміж того убозтва вирізнялися лише шкарпетки, теплі, грубі й без дірок. Щоб уже геть довершити костюм, він надів на голову моряцьку шапку, помережану дрібними блакитно-білими смужечками.

Потім глянув у люстро.

Маскарад не вдався.

Увесь його одяг був приношений, але охайний. Та й від нього самого, від його обличчя, від шкіри і рук, аж тхнуло буржуазним комфортом. Перш ніж плигати в яму з левами, треба прибрати нового образу. Він зібрав свої речі, склав до валізи і подався східцями.

Легіонер чекав його за прилавком. Сорок євро за все дрантя.

— Ви що, так оце і підете?

— Треба ж пересвідчитися, чи скидаюсь я на волоцюгу…

Фрер уже дістав гроші, аж угледів біля каси вітрину з блискучими бойовими ножами, зі складаними лезами і з автоматичними.

— Якого ножа ви мені порадите?

— Не втямлю, ким ви хочете стати, волоцюгою чи Рембо?

— А я давно мрію придбати ножа.

— Для чого?

— Для полювання. І для мандрів.

Колишній десантник простягнув йому здоровезного ножаку.

— Фірма «Айкгорн». Марка КМ-2000. Найліпша модель ножа для виживання. Двобічне лезо: одним боком ріже, другим пиляє. Держак із міцного поліамідного волокна із вкрапленнями дрібного скла. Завдяки цій іграшці хлопці з «Айкгорн Золінген» захопили весь ринок спецназу німецької армії. Второпали?

Либонь, чолов’яга з татуюванням давно не виголошував такої довгої промови. Фрер глянув на ножаку, що лежав на прилавку. Клинок із визубнями зловісно поблискував хижим вищиром.

— А чогось такого… простішого нема?

Легіонер засмучено зітхнув і дістав із вітрини чорного ножа з автоматичним лезом, яке відразу ж і вискочило, коли він натиснув кнопку.

— Модель ПРТ-8. Теж «Айкгорн Золінген». Сталеве лезо з пилкою, що відкривається автоматично. Руків’я з чорного анодованого алюмінію. Кінець шпичастий, щоб можна було розбити лобове скло авта і перерізати ремінь безпеки. Просто, але надійно.

Фрер оглянув ножа, який виявився сантиметрів на десять коротшим від першого: його можна сховати значно легше. Потім покрутив у руках і зважив на долоні.

— Скільки?

— Дев’яносто євро.

Фрер заплатив, склав ножа і вкинув його до кишені.

Він вийшов на осяяний сонцем бульвар і подався до вокзалу. Кількість сходинок Сен-Шарля наче аж удвічі збільшилася. Діставшись до зали для чекання, він запитав у службовця залізниці, де в них камера схову. Платформа А, до кінця і праворуч. Він пішов через усю залу. Поліцаїв та охоронців стало набагато менше, як, утім, і пасажирів.

Піднявшись на порожню платформу, він знайшов те, що шукав. Вхід до камери пролягав крізь тамбур, обладнаний відеокамерами, рентґенівським устаткуванням та рамкою металодетектора. Фрер позадкував і непомітно сховав ножа під лавою.

Потім підійшов до тамбура, похиливши голову. Поклав на конвеєра валізу й ноутбука. Охоронець, який балакав телефоном, неуважно зиркнув на екран і кивнув, показуючи, що можна пройти. Фрер пройшов крізь рамку, яка відразу ж задзеленчала, та обшукувати його ніхто не став. Він зібрав свої речі й зиркнув на камери. Якщо вони переглядають знімки щодня, йому гаплик.

Приміщення камери скидалося на роздягальню в басейні. Без вікон, підлога з лінолеумом і стіни, що всуціль складаються із сірих комірок. Він обрав комірку під номером 09А. Запхав туди дві валізи й ноутбука. Зняв годинника і поклав до валізи. Туди ж таки сховав кредитну картку і гаманець із документами на ім’я Матіаса Фрера.

Заплатив шість із половиною євро за сімдесят дві години, узяв магнітного квитка, який був заразом і ключем, і замкнув залізні дверцята. Усе, що було Матіасом Фрером, сховалося за ними.

Із собою він лишив тільки дві тисячі євро і візитку того Ле Ґена, що з ним він зіткнувся в потязі з Біарріца, того, який працював у «Еммаусі». Напевне, треба розпитати його детальніше…

Він вийшов із камери схову, забрав ножа і подався до виходу. Декілька разів йому траплялися поліцаї в одностроях, та він завдячував костюму, хоча й недосконалому, тим, що нишпорки швидко втрачали до нього інтерес.

Надворі він завернув ліворуч і попрямував до готелю «Ібіс». Біля дорожного знака він зупинився і сховав квитка за металевим кружалом. Якщо йому треба буде стати Матіасом Фрером, варто тільки повернутися до цього знака.

Подолавши східці, він на мить зупинився, щоб помилуватися краєвидом, який постав перед ним. Місто скидалося на кам’янисту рівнину, запорошену сірою курявою, а над нею в промінні вранішнього сонця літали галасливі чайки. Удалині видніли блакитні пагорби. Посередині височів собор Матінки Божої Покрови з мідною статуєю Пречистої Діви, схожий на зціплений кулак із золотим перснем на пальці.

Фрера охопив поетичний настрій.

Глянувши вниз, він побачив отих волоцюг, і мрійливість його геть розтанула.

Він спустився східцями і вийшов на Афінський бульвар, що провадив до Канеб’єра. На розі майдану Капуцинів була паперова крамниця. Він увійшов до неї і придбав записника і фломастера — може, доведеться нотувати. Він розумів, що, немов той археолог, повинен відновити своє минуле за тими крихтами інформації, які йому поталанить зібрати.

Спустившись ще нижче, він угледів арабську крамничку, де торгували бакалією. У винному відділі його увагу привернула полиця з картонними пакетами поганенького вина місткістю від трьох до п’яти літрів. Він обрав найдешевше вино, у пластиковому барильці з краником. Якісь вичавки невідомого походження.

Він завернув на Канеб’єр.

І вмить опинився в Алжирі. Більшість