Читати книгу - "Пасажир"

Вокзал Сен-Шарль нічим не відрізнявся від вокзалу Сен-Жан. Ті самі скляні стіни. Ті ж таки сталеві опори. Ті самісінькі нескінченні платформи. Те саме білясте світло ліхтарів.

Фрер простував разом із юрмою. Та зненацька завмер, неначе приклеєний.

Наприкінці перону стояв гурт поліцаїв.

Вони були в цивільному, та їхні нахабні мармизи, самовпевнена хода і гострі очі не залишали місця для сумнівів. Отож, Анаїс зі своїми поплічниками відтворила увесь хід його думок. Принаймні передбачила навіть найнеймовірніше: що він повернеться до міста, де його вже зловили колись…

Повз нього пливом пливли пасажири. Їхні валізи били його по ногах. Його пхали чиїсь плечі. Почуваючи, як шалено гамселить серце, він помалу рушив уперед, намагаючись уторопати, що ж робити тепер. Обернутися? Плигнути на колії? Марно. Там стояли два потяги, і шляху до відступу не було.

Фрер знову збавив ходу. Нічний перепочинок скінчився. Він знову почувався зацькованим звіром. А що як?.. Повернутися до вагона, ніби він щось там забув. Дочекатися сприятливої миті й… А як її ото впізнати, ту мить? Щойно перон спорожніє, поліцаї погукають залізничну варту із собаками, обшукають кожне купе, перевірять кожну вбиральню, обнишпорять кожне місце.

Вони злапають його мов щура.

Ліпше вже лишатися тут.

Він ще ішов чи, точніше, не йшов, а плентався. Та відстань до виходу невблаганно скорочувалася. А він так нічого й не вигадав.

— Перепрошую!

Він обернувся. Невисока жіночка однією рукою тягла валізу на коліщатах, у другій тримала торбу і заразом стискала за руку хлопчика років дванадцяти. Оце нагода!

— Вибачте, будь ласка, — усміхнувся він тій жінці. — Може, вам допомогти?

— Дякую, не треба!

Вона поминула його. У неї було зморене люте обличчя й очі, які аж блискавки кресали. Фрер наздогнав її, зайшов уперед і, ще дужче всміхаючись, простягнув до неї руки.

— Дозвольте, я все ж таки допоможу вам. Я ж бачу, як вам важко…

— Відчепіться від мене!

Вона цупко вхопилася за ту валізу і торбу. Хлопчина спідлоба зиркнув на нього. Двоє маленьких вояків, що повстали супроти цілого світу. Фрер задкував, не покидаючи матір із сином.

Ще метрів із п’ятдесят, і він потрапить до лабет поліції.

— А ви мене випробуйте, — запропонував він. — Бодай до краю перону. А потім увімкнете блакитне або червоне світло.

Хлопчина зрадів.

— Як ото в «Новій зірці»?

Фрер сказав це навмання, згадавши телепередачу, яку колись бачив. Співаки-початківці виступали перед вимогливим фаховим журі, що мало сигнали із двома барвами.

Ті слова і скинули напругу. Побачивши, як відреагував син, жіночка раптом аж розслабилася. Спідлоба зиркнула на Фрера і, певне, подумала собі: «А чом би й ні?» І простягнула йому валізку і торбу. Фрер поправив на плечі свою ношу, поклав туди ноутбука і взяв багажа нових знайомців. Обернувся і всміхаючись попрямував уперед. Радісно підстрибуючи, хлопчина висів у нього на руці.

Поліцаї й не глянули на нього. Вони шукали самотнього переляканого і зацькованого втікача, а не батька родини із дружиною і синочком. Та Фрер не поспішав заспокоюватися. Приміщення вокзалу, цей величезний скляний акваріум, захаращений пластмасовими соснами, здавався йому переповненим поліцаями й охоронцями зі служби безпеки. Куди йому тепер іти? У пам’яті не лишилося ніяких спогадів про Марсель.

— Я не знаю Марселя, — озвався він. — Як мені потрапити до середмістя?

— Автобусом або на метро.

— А пішки далеко?

— Вам треба спуститися східцями Сен-Шарль. Вихід до них там, ліворуч. Потім звернути на Афінський бульвар. Він виведе вас на Канеб’єр. Ідіть просто по цій вулиці, нікуди не звертаючи, да самого кінця, і вийдете до Старого порту.

— А ви зараз куди?

— На автовокзал.

— Я проведу вас.

Біля автовокзалу Фрер попрощався з жіночкою і хлопчиком і подався шукати в крижаній пітьмі отого виходу ліворуч. Незабаром він уже стояв біля монументальних східців, що провадили в діл, до міста.

Була сьома година ранку.

Він спустився. Тісно притулившись до кам’яного поруччя східців, під ліхтарем сиділи бурлаки. Довкола валялися пакети з-під дешевого вина, стояли напхані якимись лахами торби. Тут-таки спало декілька псів. Фрерові здалося, ніби ті люди сидять у якійсь величезній калюжі, що складається з убозтва, вина і страху.

Усеньке його тіло струсонув дрож.

Він побачив своє найближче майбутнє.

Спустившись, він зупинився біля східців. Потойбіч шосе була крамниця, де продавали товари для військових. Він перейшов бульвар і прочитав, що крамниця відчиняється о дев’ятій ранку: тут він знайде все, що йому потрібно. Він увійшов до каварні «Великі сходи», що містилася напроти. Сів біля вікна, з якого було добре видно, що робиться надворі, й замовив кави.

У нього забурчало в животі. Від голоду. Він зі смаком з’їв три рогалики і випив ще філіжанку кави. Бурчання заступила нудота. То був страх. Проте перемога, яку він здобув на вокзалі, наповнила його якимось нервовим збудженням. Він замовив чаю і подався до вбиральні, благаючи подумки, щоб його не знудило.

Потроху дніло. Спершу крайнебо зайнялося перламутрово-бузковим світлом. Потім простір над будинками помалу обарвився бляклою блакиттю. Фрер уже розрізняв дерева та ліхтарі у стилі рококо. Ті подробиці щось йому нагадували. Він пам’ятав їх. Чи, точніше, відчував, що бачив їх уже колись. Відчував шкірою, нюхом. Поза спиною аж мороз пройшов. Знайоме відчуття. Він колись жив у цьому місті.

9.00.

Крамниця ще була зачинена. Та з кожною хвилиною в нього міцніло відчуття впізнавання довколишньої місцевості. Міський гамір, тепло каміння, прикре ранкове світло. І ще було щось таке, що й визначити нелегко, воно було притаманне середземноморському кліматові, — може, вітер, що прилетів із моря, із сивої давнини? У Фрера нічого не було: ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Але тут він почувавсь як удома.

Урешті прийшов кремезний, коротко стрижений чолов’яга в полотняній куртці, що відімкнув і підняв залізну штору. Фрер розрахувався і вийшов із каварні. Переходячи бульвар, він помітив неподалік аптеку. Йому спала на думку ще одна ідея, і він відразу ж утілив її: зайшовши до аптеки, накупив інсектицидів, порошків од корости, декілька флаконів лосьйону проти вошей і два протиблошині собачі нашийники.

Запхавши все те в торбу, він повернувся до крамнички. Усередині була справжнісінька печера Алі-Баби в мілітаризованій версії: штани й куртки кольору хакі, спальні мішки з камуфляжної тканини, захисні сітки, холодна зброя і взуття для екстремальних умов. Та й господар був нічогенький: здається, колишній легіонер, у тільняшці без рукавів, геть розписаний войовничим татуюванням.