Читати книгу - "Пасажир"

перехожих була з країн Магрибу. Жінки із запнутими обличчями, бородаті чоловіки, чимало було в білих тюбетейках, що їх вбирають до мечеті. Неголені смагляві молодики стояли гуртами, похмуро зиркаючи навсібіч. Спортивні костюми, відлоги, пуховики — все воно юрмилося і галасувало, нехоче розступаючись перед кожним трамваєм, що котив по рейках.

Фрер вивчав крамниці. Дорогих бутиків нема, престижних фірмових магазинів теж. Торгували переважно мідними чайниками, національним убранням і килимами. На терасах каварень за обшарпаними столиками сиділи тепло вдягнені чоловіки і попивали чай із невеличких склянок чудернацької форми. Алжир, та й годі.

Фрер помітив ворота, за якими був двір. Скрізь валялися пожмакані картонні упаковання і порожні фанерні ящики з-під фруктів. Він загилив сміття вбік і ввійшов у двір, де стояв дім із відкритими галереями, в яких сушилося на мотузках шмаття.

Він зиркнув на галереї, там нікого не було.

У вікнах, на сходових майданчиках теж ні душі.

У глибині двориська стояли смітниці, напхані по саму зав’язку. Фрер хутко почав нишпорити в них. Яєчна шкаралупа. Гнилі фрукти. Якісь покидьки, що страшенно смерділи. Затамувавши подих, він намастився тією гидотою від ніг до голови, потім у кількох місцях розпанахав ножем штани і куртку. Далі відкрив краника барильця з вином і підняв його над головою. Пійло побігло йому на чуба, на лице, на одяг. Його знудило, і то так бурхливо, що він пожбурив те барило подалі.

Зігнувшись навпіл, він заходився блювати. Додолу поллялася кава з рогаликами. Струмені кислого блювотиння замурзали одяг і взуття, та він не одвертався, навпаки. Трохи постояв, ухопившись руками за краї смітниці, аж у скронях перестало гупати.

Урешті він випростався. Його водило, в горлянці дерло. Сморід витав довкола нього гидкою хмарою. Він закрив крана, глянув на свого обляпаного светра і зрозумів, що треба йти далі.

Розстебнув штани і заходився дзюрити простісінько під ноги.

— Що це ти робиш, гицлю?!

Фрер хутко застебнувся і звів очі. На терасі, де сохли простирадла, стояла жінка. Вона ладна була роздерти його.

— У себе в хаті сцятимеш, покидьку!

Він побіг відтіля, притискаючи до себе барильце, наче те було найбільшим його скарбом. Коли він вибіг на Канеб’єр, то вже не був Матіасом Фрером. Він став безпритульним бурлакою. І заприсягнувся, що більше жодного разу не ввійде в образ Матіаса Фрера. Віднині він Віктор Януш. Волоцюга, якого ловить уся французька поліція.

Від Януша він дістанеться до своєї попередньої особистості.

А від неї — до тієї, що була передніше. І ще далі. Аж дізнається, хто він такий насправді.

Аж знайде найменшу мотрійку.

Він почвалав уздовж трамвайних колій. На сонці його вбрання висохло, та сморід нікуди не подівся.

Ось і Старий порт.

Якимось шостим чуттям він угадав, що жебраки збираються саме там.

І хтось із них обов’язково впізнає Віктора Януша.

ІІ

Віктор Януш

Старий порт охоплював затоку велетенською літерою U. Покрай його дамб стояли дві фортеці, неначе двоє чатових, і він згадав, як вони звуться: Сен-Ніколя і Сен-Жан. Позаду приліпилися один до одного будинки. Того дня щогли кораблів, що стояли на внутрішньому рейді, скидалися на голки, застромлені в непорушну лискучу гладінь води, що швидше поглинала, ніж відбивала світло. Небо над морем палахтіло багрянцем. День здолав ніч, і вона конала, спливаючи кров’ю. Контраст чорноти й багрянцю був такий гострий, що Януш несамохіть заплющив очі.

Він сторожко завмер на місці, аж праворуч, під аркою, помітив гурт волоцюг. Вони рядком лежали долі, наче жертви природного лиха. Януш підійшов ближче і придивився до них. Одні понакривалися картонними коробками, другі пообкладалися брудними мішками, але всі скидалися на купи ганчір’я, примороженого нічною холодюкою. Проте всі кашляли, плювалися, щось пили… Мерці ще ворушилися.

Януш присів біля крайнього чолов’яги. Холод від голого асфальту відразу ж пройняв його до самісіньких кісток. Сусід його страшенно тхнув, і той сморід відразу ж огорнув його густою хмарою. Ось він глянув на нього згаслим поглядом. Вочевидь геть не впізнавав.

Януш поставив коло себе барильце з вином. В очах волоцюги спалахнула млява цікавість. Януш чекав, що той спробує познайомитися, сподіваючись на могорич, але він гаркнув:

— Ану катай відсіля! Це моє місце!

— Таж асфальт ніби нічий…

— А ти не бачиш, що я на роботі?

Януш не відразу второпав, про що річ. Чолов’яга сидів з голими ногами, одну підкорчивши під себе, а другу простягнувши вперед. На ній було всього два пальці, та тими пальцями він хапав бляшанку, яка стояла біля нього, і шкріб нею по асфальту, якщо повз нього хтось проходив.

— Одненького шеляга альпіністові, що втратив пальці на Евересті! Лиш одного, хіба у вас його не знайдеться? — жалібно квилив він. — Альпіністові, що відморозив пальці…

Хоч що кажи, а вигадка була оригінальна. І справді, диво дивне, хтось інколи й кидав у бляшанку дрібняка. Придивившись, Януш побачив, що «працював» тут не лише його сусіда. Інші теж потроху жебрали. Вряди-годи хтось підводився і простував до колон, що тримали арку, а потім чіплявся до перехожих, які сахалися від нього. Усі бурлаки промовляли чудернацьким, наполовину запобігливим, наполовину ворожим тоном, у якому поєднувалася улесливість і агресія. Хрипко і солоденько лементували «паночку», «будь ласка», «красненько дякую», та в їхніх голосах виразно чулася ненависть і зневага.

Януш знову глянув на свого сусіду. То був чолов’яга з довгою бородою, де аж кишіли воші, і в бляклій шапці. Поміж шапкою і бородою видніла шкіра в жилках кровоносних судин, яку добряче видубило вітром і сонцем. Набряклі вени, які, мов п’явки, виступали на лиці, покреслили його мармизу, наче струмки, що витікають із пляшки з горілкою. Те обличчя було не цілістю, а якоюсь лемішкою з перебитих кісток, синців, коржистого бруду і шрамів.

— Тобі подарувати моє фото?

Януш простягнув йому барильце. Волоцюга мовчки згріб його, відкрутив зубами крана і заходився цмулити вино. Потім звів дух і вдоволено зареготався. Тепер він дивився на Януша з більшою цікавістю, яку підігрів могорич, певне, думаючи, хто ж він такий. Небезпечний? Наркоман? Несповна розуму? Гейко? Допіру з в’язниці?

Януш і не поворухнувся. За ті декілька секунд він зробив важливий висновок. Він був замурзаний, нечесаний, неголений, та в нього не було із собою ні торби з лахами, ні хатки у вигляді картонної коробки, як в інших. А головне, руки й обличчя були в нього надто вже гладенькі, щоб обманути бувалого волоцюгу.

— А звати тебе як, га?

— Віктор.

Він узяв