read-books.club » Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 75
Перейти на сторінку:
вони з’їхали. Вчора з’їхали.

Вільні райдери, виходить, з’їхали. Ну-ну.

Пожежа була й справді чудною. На його ліжку немов розірвалася кульова блискавка, й немаленька, від матраца залишилися оплавлені чорні клапті. Апокаліпсис на одному окремо взятому квадратному метрі.

Понад суворими чоловіками та жінками, понад комбайнами та снопами важкого колосся протяглися довгі язики сажі. Їй знову доведеться все малювати наново. Ну нічого, додатковий приробок.

Паркет теж обвуглився, але нерівно, переривчастою чорно-плямистою доріжкою, немов хтось швидкий та в’юнкий пробіг розжареними лапками. А от дорожня сумка загинула остаточно, ніби й справді саламандра, пововтузившись на матраці, грайливо стрибнула прямо у розчахнуте нутро.

Знову запахло ацетоном; Веронічка стояла при дверях, полум’яніючи нігтиками на босих ніжках…

– Еге ж, – сказав він, – неслабо.

– Якби ви були зразковим хлопчиком, – вона хихикнула, – і заснули в своєму ліжечку… І чого вона вгамуватися не може? Ми вже й блюдечко з молоком, – повторила вона, скрушно похитавши головою.

– Ви не те їй ставили. Треба блюдечко із гасом. Або вугіллям, я не знаю.

– Вугіллям… – медитативно повторила Веронічка. – Так, напевно. Це… ну так, вугілля. Чорненьке таке. Може, їй сподобається. Ви ж не збираєтеся з’їжджати, ні? – Вона з надією поглянула на нього.

– Ні, – сказав він, – не збираюся. Гаразд, давайте до байкерів. Утім… ну просто запишіть за мною, і все.

– Але ваші речі!

– Викиньте на хрін, – сказав він і вийшов.

* * *

– А сьогодні у вас відпочилий вигляд. Ні, справді.

У сердечку один на одного темпераментно витріщалися брюнет і брюнетка. Вона ковтає по книзі на день. Скільки їх у неї, цікаво? Чи бере у місцевій бібліотеці?

– Тільки у сажі забруднилися десь. Ось тут. Я накрию, а ви поки умийтеся. Вам як завжди?

Він повернувся за столик, саме коли у шибку вдарив мокрий сніговий заряд. Ледве видимий, проїхав рожевий фургончик. Грюкнули жалюзі в будинку навпроти.

– Ще пара тижнів – і все. Снігу не буде. Буде лише дощ.

Вона поставила біля його ліктя каву, що димилася, і блюдечко із запіканкою. Збиті вершки. І суничне варення.

– Дякую. А звідки ви знаєте, що я люблю суничне варення?

– Усі люблять суничне варення, – сказала вона серйозно. – Якщо людина не любить суничного варення, вона напевне взагалі не людина. Для прибульців воно чиста отрута, ви не знали?

– Ще б пак, – сказав він, – страшніше лише вишневе. Скажіть, Марино, а… не знаєте місця у приватному секторі, де я міг би переночувати? Хоча б одну ніч.

– А що, «Піонер» знову горів? Так, авжеж. Тільки я зараз не можу вас відвести. До шостої приходьте, гаразд?

Не встигаю пообідати в Юзефа. А, нехай із ним!

– Прийду. А з чим сьогодні запіканка?

– З цукатами. Ви ж хотіли з цукатами, – кинула вона недбало і знову заглибилася у книгу.

* * *

Він відсунув порожню чашку і зателефонував Валеку. Так, сказав Валек, хоча довелося поморочитися. Плутана взагалі-то історія. Під’їде за півгодини, раніше не вийде. До «Криниці»? Так, звісно, знає.

За вікном у пухкому сірому небі утворилася прогалина у формі чашки, яскраво-блакитна, як вороняче яйце. Забавно. Він порухав порожнім блюдечком, просто так, через нудьгу. Розрахувався з Мариною. Вона повернула йому дріб’язок, акуратно виклавши на стійку. Він повернув дріб’язок назад. Ритуал.

– Цікаво? – спитав він несподівано для себе.

– Що? Ах, це. Ну…

– Хочете, вгадаю, про що там?

Вона сором’язливо посміхнулася. Мила посмішка, зуби трохи нерівні, але чомусь здається, що це правильно. Завершеність не всім личить.

– Ну от, він пірат. Насправді він… гм… син лорда. Його скривдив під час дільби спадку його… гм… дядько. Так, нехай буде дядько. І його звинуватили у вбивстві дядькової молодої дружини, хоча насправді її вбив цей самий дядько. І йому довелося тікати. І стати піратом. І він зашкаруб душею, і кров, і все таке, й одного разу… вони взяли на абордаж корабель, який плив з Англії до колоній, і там… а вона… зростала у суворості. Батько – суддя. У перуці, суворий. Вона мучиться неясною млостю, але вдома у них… холодний дім, і нарешті він помирає, і її викликає до себе стара тітка. В колонії. Тітка багата, і вона її єдина спадкоємиця. І вона тоді…

– А от і не вгадали! Це в нього батько – суддя, а її звинувачують у вбивстві мачухи. Їй доводиться тікати, хоча вона донька лорда і багата спадкоємиця, але дядько…

– Справді? Як же я фатально помилився! Але принаймні у пірати пішов він, а не вона.

– У цій книжці – так, – сказала вона серйозно. – Хочете ще кави? Бонусом. За гарну історію. Адже у вас є ще трохи часу, справді?

Він присьорбував каву, позираючи на вулицю. Недавня жінка з парасолькою і в капелюшку, на мить зупинившись біля вітрини, коротко кивнула своєму віддзеркаленню. Волосся у жінки було чорне й лискуче, а щоки рум’яні, як у ляльки. За куполом її парасольки блимнули вогні Валекова опеля. Він попрощався з Мариною і вийшов, на ходу напинаючи куртку. Але жінки у капелюшку не було, немов вона розчинилася у повітрі або улетіла. Або просто була видна лише у шибці.

– Куди їдемо? – діловито спитав Валек.

– Не знаю. – Він поміркував. – Хоча, можливо, на тандиту. До антикварів.

– У них вихідний сьогодні. Там немає нікого.

– Що, і цього немає? Такий, у чорному пальті… Вісник?

– Ніколи не бачив, – сказав Валек. – Тоді я тут постою поки що. Тут можна. Так от, про Андрича. Про нього мало що відомо. Народився тут, навчався на юридичному разом із Костжевським, не закінчив, поїхав до Росії. Повернувся. Знову зійшовся з Костжевським на ґрунті захоплення містикою. Тоді це було модно. Костжевський листувався з Блаватською, Андрич був знайомий чи то з Богдановим, чи то з Аграновим. Коли Костжевський очолив місцеве підпілля, саме Андрич став зв’язковим.

– Він узагалі на скільки розвідок працював?

– Хто ж це знає? Загалом, коли Костжевський запідозрив щось, Андрич попросту його здав. Але, можливо, витягнув потім по дружбі, бо Костжевського мало що не розстріляли, а взагалі відпустили воювати далі, а це, знаєте… А сам Андрич, коли прийшли німці, залишився. Зробив непогану кар’єру. І дуже швидко. Стрімко. Викладає в університеті. Етнографію та релігієзнавство. Походжає у мундирі офіцера вермахту. Видає художній журнал. У рамках, гм, культурної політики нової влади. Друкує там свою повість. Із такою банальною, знаєте, назвою – «Гострий кут», чи що. Причому під псевдонімом.

– А під яким? Яким псевдонімом?

– Вертіго. У. Вертіго. Він так підписував усі оповідання та повісті. А статті своїм прізвищем. Щоб здавалося, що у журналу багато

1 ... 49 50 51 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"