Читати книгу - "Серце гріє"

Гуйшуанець тицьнув пальцем у вузеньку вуличку, що відходила від площі. Грей подякував за допомогу і повернувся до своїх.

Четвірка здивовано витріщилася на хлопця.

— Звідки ти знаєш тохарську говірку? — здивувалася Майя.

— У мене не гаразд із часом, із відчуттям відстані та орієнтацією в просторі, а не з мовами, — пояснив Грей. — Ідемо?

Проте до ранку наступного дня їм ще не вдалося наздогнати Шеїчі. Вони й не дуже прагли до цього — безпечніше було триматися віддаля, інакше сото відіслав би їх назад.

— Куди він взагалі прямує? Які є ідеї?

— Мені набагато цікавіше, чи збирається він зробити привал? — простогнав Грей. — Поспати б.

— І попоїсти теж не зайве, — докинув Нел. — Жувати коржа на бігу — це неправильний обід!

— Це взагалі не обід, — виправила хлопця Тара. — Це перекус. Але якщо ми не хочемо втратити майстра з поля зору, доведеться потерпіти.

— Але невже йому самому не хочеться поспати там, попоїсти нормально? — дивувався напівдемон.

— Якби ти тридцять років присмажувався зсередини й раптом отримав можливість придушити ту, котра це з тобою зробила, ти б думав про їжу? — поцікавився Дарт.

— Я завжди думаю про їжу. А ми можемо, ну, не знаю, заклинання яке-небудь на нього начепити. Щоб знати, де він?

— Маги його рівня твоє заклинання за кілометр відчують.

Нічого не лишалося, крім як продовжити подорож.

Дев’ятий день. Місяць великого снігу

На третій день подорожі дорога привела Шеїчі в густий ліс. Про подорож верхи можна було забути — крізь тропічні джунглі людина проходила на превелику силу, не кажучи вже про коня.

Маг прочитав заклинання. Вогненний струмінь зірвався з його пальців і пробив у щільних заростях невеличкий прохід, завдовжки приблизно зо два метри. Пожежі тут можна було не побоюватись — у повітрі й рослинах містилося забагато вологи.

Народженому в пустелі магові не подобалася ця місцина. Розкішна рослинність, майже відчутне на дотик щільне повітря, дух випарів і гниття — все це було не надто схоже на дорогі серцю бархани, піщані дюни й сухе тепло пустелі. Тут Шеїчі стомлювався набагато швидше. Йому вдалося заглибитись у тропічний ліс не глибше, ніж сотні на дві метрів. До руїн підземного храму, які слугували за притулок Ламії, залишалося в десять разів більше.

Маг вийшов на невеличку галяву. Тут можна було ненадовго зупинитись і відсапатися.

Незабаром до вуха мага долетів тихий шепіт. Шеїчі міцно стис ціпок — невже його помітили слуги Ламії? Користуватися магією поблизу від лігвиська чаклунки — не найобачніший вчинок, але Шеїчі був упевнений: Ламія в будь-якому випадку довідається про його наближення. Він розраховував, що чаклунка не відмовить собі в задоволенні вступити в сутичку зі старим другом. Невже вона втратила до нього інтерес і відправила своїх лакеїв закінчити почате тридцять років тому?

— …А що як він нас помітить? — Майя з зусиллям відчіплювала сріблясте волосся від настирливої гілки, яка намертво вчепилась у розкішні локони.

— Не помітить. Він перегнав нас хвилин на двадцять, — із цими словами Нел вийшов на крихітну галявину й мало не зіштовхнувся ніс до носа з темним запиналом сото.

Слідом за напівдемоном із випаленого в заростях проходу зринули Майя, Тара, Грей та Дарт.

— І що ви тут робите? — неприязно поцікавився Шеїчі, оглядаючи дружну компанію.

Дарт зробив два кроки вперед, так, щоб команда залишалася за його спиною. Зрештою, він був старшим, а отже, відповідав за своїх підлеглих.

— Ми вирішили, що вам може знадобитися допомога, — з гідністю відповів юнак.

— І що ж, грандмайстер Гай із вами погодився?

— Не зовсім, — зізнався Дарт.

Шеїчі замовк, обмірковуючи ситуацію. Звідтоді як він полишив Ормрон, йому не раз спадало на думку, що чинить доволі нерозважливо. Ледь йому стало відомо місце перебування Ламії — кинувся до неї, не розбираючи дороги, не думаючи про наслідки. Що далі він заглиблювався в нетрі Гуйшуанськой імперії, то ясніше розумів — його шанси на перемогу дорівнюють нулю. Ламія напевне на нього чекатиме. Так, це дозволить без клопотів досягти її лігвиська, але поставить їх у нерівне становище. Чаклунка боротиметься на своїй території — а вдома, як відомо, й стіни допомагають. А Шеїчі, який іще не остаточно видужав після минулого поранення, змушений буде грати за її правилами.

Зараз у майстра з’явилася можливість зрівняти шанси.

— Ви користувалися магією? — різко запитав він.

— Ні. Ми не хотіли, щоб ви нас виявили.

— Можливо, Ламія теж іще не знає про вашу присутність. Це може придатися.

Шеїчі замислився. Молодих п’ятеро. П’ять кутів для пентаграми очищення — дуже сильного заклинання, здатного розділити стихії всередині живого об’єкта. Але дівчата не могли використовувати магію, та й піддавати учнів зайвій небезпеці сото не хотів. Шеїчі присів на обвуглений пеньок і заглибився в роздуми.

Пізно ввечері, коли сонце вже закотилось і ліс поринув у пітьму, команда досягла занедбаного храму. Тут мовчали птахи, не шуміло листя, навіть вітер стороною обходив цю місцину, вкриту завісою тиші та непорушності.

Між дерев то тут, то там біліли величезні брили каменю, фрагменти статуй, уламки барельєфів. Кам’яні ворота притискалися до малесенького пагорба. Їхня поверхня була прикрашена зображеннями дивовижних птахів та звірів.

— Звідки це тут? — пошепки запитав Нел у Майї. Голосно розмовляти в такому місці чомусь не хотілося.

— Ніхто не знає точно. Такі занедбані храми зустрічаються скрізь. Вони давно розграбовані, але подекуди ще збереглися діючі пастки. Нам невідомо, що за цивілізація їх вибудувала, якому божеству вони присвячувались — але ці руїни випромінюють дивну магію, про яку ми теж зовсім нічого не знаємо. У Гаелії існує окремий дослідницький інститут, вони вивчають такі руїни вже сотні років.

— І як?

— Навіть коли щось і з’ясували — іншим не говорять, — зітхнула дівчина.

Шеїчі ціпком натис на сонячний диск у центрі дверей. Кам’яний блок нечутно від’їхав убік, підставляючи вологому нагрітому нічному повітрю темне нутро занедбаного храму. Вузькі білі сходи вели вниз; маг почав спускатися ними, й темне запинало розчинилося в чорноті провалу.

Майя затамувала подих від хвилювання. Хвилини очікування набагато довші за звичайні. Вони течуть повільно, немов краплі бурштинової смоли по корі дерева, тягнуться, ніби нескінченні піски пустелі навколо Ормрона.

— Час, — голос Дарта розігнав нічну тишу та змусив Майю здригнутися. Дівчина мерзлякувато повела плічми. В отворі щось зашаруділо, непроглядна пітьма на