Читати книгу - "Кінь Перуна"

До світанку залишалося ще кілька годин, і лише незлобливе, для порядку, собаче валування супроводжувало його. У передранковій імлі ледь-ледь вгадувався берег Дністра, в основному закритий будівлями Підгороддя. А княжий дитинець – на горі, Луквою охоплений. Лише через міст з Підгороддя в сам Галич дорога. А міст на ланцюгах. Підняли – і стирчи аж до ранку над річкою...

Наче й не спав парубок цієї ночі, осмислюючи все почуте і побачене за вчорашній день, а стукіт десятника таки почув крізь сон. Втома взяла своє...

– Що трапилося, Петре? – поцікавився пошепки крізь віконце, аби не будити батьків.

– Воєвода з Києва прискакав, – так само пошепки відказав десятник. – Поквапся... Сам знаєш, Дмитрій жартувати не любить.

– Усю дружину скликає? – стурбувався Найда, розуміючи що княжий воєвода просто так не приїхав.

– Там довідаєшся, – відказав Петро і поспішив далі.

Не барився й Найда.

Біля воріт у княжий двір його перепинили вартові. Окликнули ще здалека, почувши кроки. Що то значить воєвода неподалік! А вчора?

Найда упізнав гукнувшого по голосу і озвався трохи насмішкувато:

– Не надривайся, Стецьку... Це я, Найда.

– А-а-а, – протягнув вартовий. – Куниця... Ой, братику, обірвеш ти певно зараз, як бідний у торбу...

– Чого б це? – злегка стривожився парубок, бо з Рудим Стецьком вони приятелювали і той не став би лякати його ні сіло, ні впало.

– Нічого не відомо, але скликає Дмитро лише найбільших урвіс з дружини. І не схоже, аби ви знадобилися йому, для бенкету.

– А ще що чути, Стецьку?

– От, хоч заприсягнуся, – перехрестився широко Рудий. – Окрім того, що вони заперлися з сотником удвох ще звечора, ніхто, нічого не відає. А тепер ратників скликають...

– І Одарка? – не йняв віри Найда.

– Хе, Одарка... Це чортиня може і вивідало щось... Але ж спробуй у неї щось випитати...

– Так, од неї й справді ніколи не знаєш чого сподіватися. То сама джебонить, хоч вуха затуляй, то набурмоситься, як миша на крупу, і тоді й слова не витягнеш, – погодився Найда і посунув у двір.

– Наказано йти у трапезну! – гукнув йому вслід Стецько.

– А ти казав, що невідаєш, чого кличуть, – усміхнувся Найда. – Таки, мабуть, сумно воєводі без мене мед дудлити.

– Тьху на тебе! – сплюнув спересердя Стецько і додав, звертаючись до свого товариша по варті. – Його, певно, чорти в пеклі на рожні над вогнем крутитимуть, а він казатиме, що лоскоче...

Роздумуючи над тим, що поява Дмитрія може перешкодити йому податися з Юхимом на пошуки Руженки, Найда увійшов у бічне крило замку і став повільно підійматися сходами на другий ярус. Та щойно він поставив ногу на сходинку, як з лівої галереї вихопилася стрімголов якась служниця, і зіштовхнувшись з ним, мало не збила з ніг.

– Тю, схаменися! – вигукнув він спересердя, хапаючи її за плечі, аби не впасти самому і вдержати саму. – Куди преш, світу не бачучи? Горить десь чи миша за комір упала?

– Куди треба туди й кваплюся, – буркнула та. – Тобі що?

– О, – здивувався Найда. Бо, пізнав з голосу, що тримає у своїх обіймах саме доньку ключниці, Одарку. – Про вовка промовка, а вовк суне як оповка...

– З ким же ти, вояко, посеред ночі про мене балакав? – засміялася та, пильніше приглядаючись. – І взагалі, що ти за один? Я не впізнаю...

– Тю, на тебе, Одарко. Це ж я, Найда...

– Найда? – перепитала дівчина і враз схлипнула. – А казали, що ти розум стратив... За Руженкою побиваючись.

Найда промовчав.

Дівчина знов схлипнула. І парубок мимоволі провів рукою по її волоссю.

– Не треба... Якось буде...

Розтривожений дівочим схлипуванням, парубок несподівано й сам відчув якусь непевність. Адже, всі ці байки були дуже цікаві та повчальні, але він же власними руками опускав гріб з тілом Руженки в землю обабіч цвинтаря. (Підозрюючи дружину Юхима у самогубстві усі священники навідріз відмовилися хоронити її за християнським обрядом.) І ще пам’ятав Найда, як одного разу, десь перед зеленими святами, він перестрів її ненарком на самоті, неподалік копанки, на яку жіноцтво сходилося прати. Руженка тоді простягнула до нього руки і промовила благально: «Найдочко, милий, любий, я вже так довше не витримаю!» Але коли він хотів приступити, панічно сахнулася і стрімголов кинулася навтьоки. Що ж до розповідей Юхима та запевнянь Митрія, то всі вони залишаються лише словами... Хто зна де вона, ота Морена, з усім її замком? Та й чи існує взагалі?.

– Слухай, Одарко, – спробував прогнати од себе смутні думки Найда і відволіктися. – Ти випадково не відаєш, чого Дмитрій нас скликає? – спитав не особливо розраховуючи отрмати якусь відповідь.

Але та несподівано відказала тихо:

– Опівночі носила воєводі та Опанасовичу трапезу і зрозуміла, що вони дуже стурбовані...

– А ще чула... краєм вуха... – додала вона трохи помовчавши і наче вагаючись. – Як Дмитрій сказав: «...на таке треба найбільших відчайдухів, а водночас – найвірніших. Хоча, певно, й з них не кожен погодиться!» Ось як... А тепер – пусти. Мені ніколи з тобою базікати. Воєвода на мед чекає. І тобі не зашкодить поквапитися. Там уже всі зійшлися.

Оскільки Данило Романович перебрався з усією родиною в Київ, а згодом туди ж виїхали Василько і воєвода Дмитро, то у княжому замку зробилося голо і пусто. У звикле яскраво освітлених галереях та коридорах горіло ледве по одному смолоскипу, а палилося лише в трапезній та людській. І весь замок якось принишк, наче пес, що несподівано залишився серед чужих людей без господаря.

Не затримуючись ніде більше, Найда хутко дійшов до дверей трапезної, легко прочинив їх і прослизнув у середину. Тут, біля самого порогу, вже товпився з десяток його товаришів, тож прибуття ще одного ратника залишилося непомічиним. В усякому випадку, воєвода не показав, що звернув на це увагу.

Могутній, високого зросту воєвода Дмитрій був схожим на ведмедя. Та ж м’якість і лінькуватість у плавних рухах. Тиха, наче буркотлива мова... І лише гострий блиск в твердому погляді розумних сірих очей попереджав: цей чоловік може бути смертельно небезпечний, недругам краще матися на бачності.

Він сидів за дубовим столом на чільному місці, сперши лікті на стільницю, підперши підборіддя кулаками, злегка ворушив довгими половецькими вусами і розглядав дружинників, що