Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим зупинився, його брова смикнулась угору.

— Ти серйозно? — буркнув він, цинізм прорвався. — Рейдери?

Кольт обернувся, його погляд був твердим, як сталь.

— Так, Максим, — відрізав він. — Вони — загроза, але зараз не час їх ігнорувати. Якщо об’єднаємо всіх, навіть ворогів, у нас буде шанс вистояти.

Максим хмикнув, кивнувши, хоч ідея гризла його зсередини.

— Переконати їх — це як монстра по голівці погладити, — буркнув він. — Довіри в них нуль.

Кольт усміхнувся — холодно, але з ноткою впевненості.

— Знаю, — відповів він. — Але в такі часи лідери або проявляються, або зникають. Треба показати, що ми можемо грати разом.

Максим нахилився вперед, його сарказм вирвався назовні.

— То, може, Тіней із Демонами заодно покликати? — кинув він, криво усміхнувшись.

Кольт не здригнувся, його голос залишився рівним.

— Так, їх теж, — сказав він серйозно. — Якщо об’єднувати — то всіх.

Максим закліпав, його цинізм зіткнувся з подивом.

— Ти справді думаєш, що вони підуть на співпрацю? — буркнув він, оцінюючи Кольта.

— Легко не буде, — визнав Кольт, його очі звузились. — Але коли все валиться, люди інколи бачать далі своїх амбіцій.

Герман вступив, його тон став важчим, реалістичним.

— Кольт, це виклик із тих, що зуби ламає, — кинув він. — До них підступитись — як до гнізда монстрів із голими руками.

Кольт глянув на нього, його погляд став наполегливим.

— У кризі люди роблять те, на що в мирний час не здатні, — відповів він, потім перевів очі на Максима. — Якщо не зберемо всіх, втратимо все.

Максим потер шию, його цинізм поступився розумінню — Кольт мав рацію, хоч ідея смерділа ризиком.

— Гаразд, — буркнув він нарешті. — Треба вигадати, як їх затягти сюди без стрілянини.

Кольт кивнув, слабка усмішка торкнулась його губ.

— Удачі, хлопці, — сказав він, його тон став теплішим. — Це не прогулянка, але ви впораєтесь.

Герман поклав руку на плече Максима, злегка потягнув до виходу.

— Ходімо, відпочинимо, — кинув він із легкою усмішкою. — Попереду купа роботи, а зараз — час видихнути.

Максим хмикнув, його напруга спала на мить.

— Ти правий, — відповів він, рушивши за Германом. — Треба голову провітрити перед цим цирком.

Вони вийшли, залишивши Кольта біля вікна. Той схрестив руки, дивлячись у темряву, де Цитадель тонула в ночі. Далеке виття монстрів пронизувало тишу. Максим вийшов та сперся біля перил, і байдуже дивився вниз. На першому поверсі Цитаделі зібралося кілька людей, але його погляд відразу зачепився за чотирьох у сірих балахонах із символом, схожим на перевернутий трикутник. Культ Матері. Вони щось гаряче пояснювали купці людей, жестикулюючи й схиляючись у коротких молитвах.

— І часто ці фанатики до вас приходять? — Максим кинув погляд на Германа, не приховуючи скепсису.

— Останнім часом — так, — відповів той, зітхнувши. — Раніше вони лише нишпорили на околицях, а тепер лізуть прямо сюди. Хтось їм двері відчиняє.

Максим пирхнув і відвернувся. Він чув про них, про їхню віру в "божественну мутацію", інколи навіть бачив як вони блукають Пусткою. І ось тепер вони тут, у самому серці Цитаделі.

— Хочеш випити? — запитав Герман, коли вони вийшли на перший поверх, наповнений розмовами і сміхом.

— Так, не завадило б, — відповів Максим, проникаючись теплом цього місця.

Спускаючись сходами, Максим почув сварку. Біля входу двоє бійців Стражів кричали на того самого бійця, що спочатку не хотів пускати їх.

— Якого біса ти суперечиш старшим за ступенем приналежності?! — гаркнув один, майже притискаючи стража до стіни. — Думаєш, ти тут головний? Хочеш у яму до бруду?!

Охоронець зціпив зуби, але промовчав.

Максиму було байдуже. Його увагу знову привернув Культ Матері. Їхній старший, лисий чоловік із темним орнаментом, витатуйованим на чолі, підняв руки, звертаючись до слухачів:

— Химери — це не просто люди чи виродки, що мутували! Це діти Господні, які прийшли врятувати нас, нечистих!

— Їхні здібності — це не прокляття, а дар! Дар, що виведе нас із темряви до нового світу!

Максим не витримав і про себе пробурмотів:

— Боже, яка маячня… Люди зі здібностями, що врятують світ? Дурнішого не чув. Ще скажи, що мутанти — наші пастирі, — тихо кинув Максим, скоса поглянувши на культ.

— Хоча… а чому б і ні? Людям потрібно у щось вірити. — Припустив Герман дивлячись на товариша.

Максим не став сперечатися. Він не вірив у диво. Він вірив лише в сталь, патрони і холодний розрахунок.