Читати книгу - "Спи під моїми губами, Юлія Богута"

ПІТЕР:

Кухонне світло мерехтіло, кидаючи тьмяні відблиски на сковорідку. Смішно, але за останні два місяці мені ще жодного разу не вдалось приготувати на ній омлет так аби він не підгорів. Немов би сама плита знущалася з мене й казала забиратися звідси. 

Мої пальці випадково зачепили напис:

“Залишись, не іди, не згорай.

Тобі рано ще бачити рай”

Пророцтво? Іронія? Ще вчора цього напису тут не було, але, схоже, підгорілий омлет Кайлі теж набридло їсти. Хоча і я старався вирізати для неї всі погані шматочки, щоб вона якомога краще почувала себе.

Минуло сім місяців з того часу, як їй діагностували безсоння. Якщо раніше всі ці написи доводили мене до божевілля, то зараз з ними навіть якось дихалося легше. Здавалося, ніби вона розмовляла зі мною, залишаючи їх знову й знову, щоб я знаходив нові сліди по всьому будинку та розумів її. Хоча… останнім часом вона занадто сильно схудла та майже не рухалась. Лише сиділа на своєму улюбленому підвіконні та безперервно дивилася на небо, ніби намагаючись там щось побачити.

Раптовий звук мікрохвильовки змусив мене смикнутись. Я мерщій дістав розігріту їжу, поставив її на тацю та поніс сходинками на гору. Кулінар із мене був нікудишній. Але заради неї я навчився готувати багато різних страв. Шкода лишень, що сковорода про це забувала і постійно підводила. 

Цього вечора Кайлі так само сиділа на підвіконні, не звертаючи уваги ні на що кругом себе. Тонка, згорблена, мов привид. Вона водила пальцем по склу, виводячи новий рядок, і, здається, навіть не чула, як я увійшов до кімнати. За вікном розцвітали дерева, осипалися білими квітками на землю й здавалося, ніби зараз не весна, а глибока зима. В якомусь сенсі так воно й було. Так холодно всередині мені ще не було жодного року. 

— Я так втомилася, — прошепотіла вона байдужим голосом, викликаючи в мене аритмію. 

— Потерпи трохи, завтра стане краще, — вичавив з себе найдурнішу в світі брехню. Я ступив до неї кілька кроків, щоб привернути до себе увагу. — Ти зі всім справишся, Кайлі… 

— Я не хочу ні з чим справлятися, — відповіла вона, ледь складаючи слова до купи. — Я… просто хочу заснути…

— Кайлі… — забракло мені слів. 

— Обійми мене, Піт, — червоні очі нарешті відірвалися від неба і повернулися в мій бік. Вони були такими ж скляними, як той простір на вулиці. 

Кайлі ледь встигла потягнутися до мене рукою, як зблідла ще більше й мало не впала на підлогу. Я чудом встиг підхопити її та притиснути до грудей, злякано вдивляючись в майже чорні плями на мертвенно синій шкірі. Вона ніби вицвіла ще більше за ці хвилини. Навіть бездонні чорні очі більше не опускалися вниз. 

Мої пальці потягнулися до телефону, щоб подзвонити в швидку допомогу, але в останню мить зупинилися. Вона просто хотіла, щоб я обійняв її. Хотіла без болю лягти на мої груди та видихнути з полегшенням. І хто я такий, щоб змушувати страждати її ще довше?

Я обережно підняв її трохи вище, торкаючись губами холодного лоба. Її виснажене дихання почало сповільнюватися, ніби заспокоюючись від дотиків. Хотілося плакати. Хотілося просити її потерпіти ще трошки, але… натомість я просто торкався її волосся своїми губами та читав ніби мантру вірші зі стін. Вони пошепки проривалися з мого рота. Тихою колисковою, від якої вона поступово засинала на моїх руках. 

Я не знаю, скільки часу ми сиділи ось так в обіймах. Я просто обіймав її всю ніч, аж доки сонце на стало сходити над обрієм. Аж доки сльози не висохли на очах солоними слідами. Аж доки голос майже не зник і мені не довелося читати останній її вірш одними губами. 

«На годиннику друга ночі, твої очі заснули під ранок.

Мої очі ще спати не хочуть, все блукають між літер та рамок.

Все шукають колишнього часу, коли разом ще жили інакше.

Радше б марили вічністю, небом, тоді б падати стало м'якше.

Тоді б дихати стало легше, якби все ще мовчали словами, 

А не зараз —  руками, плечима; доторкатися, марити снами…”

Щось нестерпно стиснулось в грудях, виводячи в думках продовження її рядків. Я ніколи не писав їх сам, але цього ранку всередині мене поселилося те ж саме божевілля, що жило в Кайлі. Воно роз’їдало мій мозок болем, вимагало озвучити слова чи хоча б записати їх на папері. Тому я дотягнувся до чорного маркера на підлозі, та написав на передпліччі кінцівку:

На годиннику ранок згорає, обіймаються ду́мки з думками. 

Я не знаю, хто ти́ і на скільки, просто спи під моїми губами...»

Кінець