Читати книгу - "Спи під моїми губами, Юлія Богута"

ПІТЕР:

Їдкі лікарняні стіни тиснули з усіх боків, звужували простір, робили його нестерпним. Я сидів на твердому пластиковому стільці, згорбившись над нерухомим тілом Кайлі, і відчував, як цей холод проникав усередину, роз’їдаючи нутро.  

Майже місяць.  Минув місяць з того дня, як вона потрапила сюди. Більше ніж тридцять проклятих днів, які я провів в очікуванні хоч якихось новин. Але вона не повернулась до мене. Лише так само безсило підіймала грудну клітину  під лікарняною сорочкою. Ніби нарешті змогла заснути. Ніби на блідому обличчі нарешті почала спадати втома, перетворюючись на спокій. Ніби… ніби це не означало, що вона опинилась тут через мене…

Минуло стільки часу, а я все ще не міг собі пробачити того, що прийшов занадто пізно. Що взагалі попросив її прийти в бар того дня. Що не захистив її в той момент, коли п’яний покидьок вдарив її через галюцинації. Не зловив її, коли вона впала на підлогу в напівпустій залі. Не врятував…

“Роджер Енлокс”  

Я пам’ятаю його ім’я так само добре, як власне. Якби я міг, я стер би його з лиця землі. Зробив би все заради того, щоб це він лежав зараз в реанімації, а не вона. Але ні. Йому пощастило значно більше за мене. Йому дісталася лише в’язниця й рука, яку я зламав йому. Такий мізер за зруйноване життя Кайлі. Я ненавидів це так сильно, що міг би вбити Роджера якби мав би таку змогу. 

Я ненавидів себе. Я ненавидів світ. Я ненавидів усе, що бачив та чув, просто тому що… її не було поруч, а я не міг з цим нічого вдіяти. Все, що мені залишилося — збрехати лікарям про те, що я її наречений, аби мати змогу тримати її за руку, в останні хвилини життя. Бо, зрештою, вона не мала нікого крім мене, а я не мав нікого окрім неї. Тому все, що мені залишалося — ходити сюди кожен день та розмовляти з собою.  

Напевно тому, коли вона раптово прийшла до тями, й мені сказали принести їй змінний одяг, я так зрадів, що відразу ж кинувся за речами. Хоча й глибоко в душі усвідомлював, що краще не стане. У неї все ще залишилось кілька місяців від сили. І змушувати страждати її ще довше, було б занадто егоїстично. Занадто жорстоко…Занадто. 

Старий будинок зустрів мене дверним скрипом, відкриваючи шлях у її особисте пекло. За стільки часу, мені й в голову не спадало прийти сюди без неї, й тому побачене стало для мене шоком. Цей будинок майже весь був списаним віршами всередині. Його стіни дихали та просили про допомогу. Вони розмовляли зі мною, стікали рядками на підлогу та розмивалися слідами від ганчірки.

Мої ноги повільно ступали вздовж паркету, намагаючись не торкатися жодного напису. Здавалося, варто було зачепити хоча б одну літеру і будинок відразу ж проковтне мене немов сміття. Але скільки б я не намагався, вони все одно проникали всередину. Читалися боковим зором та пробиралися в грудну клітину, роз’їдаючи зсередини. 

“Тебе ж бо для мене так мало. 

Так мало, але так багато.

Неначе вогню задля страти 

Того, хто в книжках живе. 

Й нехай палітурка груба,

Твої божевільні губи 

До тла спалять все живе. 

А може і мертве, як знати.

Ти градуси смерті моєї. 

Ось так тебе важко кохати…”

По спині стікав холодний піт. Здавалося, ніби я пробрався в її голову та вперше за стільки часу по-справжньому побачив те, що вона переживала. Розбита. Втомлена. Розлита чорнилом по стінах. Одна. Бездонна. Ніби гігантський кит, який плавав у океані в пошуках хоча б одного живого створіння, котре зуміло б його зрозуміти. 

Пальці затримались на ручці з написом:

“Все як було.

Кожен вірш диким штормом розносить думки

У оселю всіх тих, чия хата скраю.

Кожне слово поета – ламає замки.

Тільки душ у них просто немає…

Розумієш? Все, як колись… Все, як колись… Все, як колись…”

Пальці затремтіли. Несила перебороти себе, я кинувся з цього забутого богом дому на вулицю та став хапати повітря. Це божевілля з’їло мене за лічені хвилини. Як вона могла жити в ньому стільки часу? Як вона могла лежати серед цих живих стін одна? Як вона взагалі могла вдихати ці чорнила в свої легені? 

Панічний страх змінився раптовим поштовхом у груди. Якщо вона змогла жити в ньому одна, значить і я зможу жити там разом з нею. Я буду поруч стільки часу, скільки потрібно буде. Навіть якщо для цього потрібно буде самому стати божевільним.