Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Наприклад,  Хоген. Так звати хлопчика, що йде попереду. Він такий наляканий, що зуб з зубом не зведе, але удає з себе героя. Навіщо йому взагалі пертися в ліс уночі, якщо не для того, аби повихвалятися перед друзяками? Він хоче виглядати  сміливцем, хоче щось їм довести. Але він зайшов надто далеко. Це моя територія, бо я народилася в лісі, бо ліс – моя стихія. Так, мені доводиться жити на фермі, але чистити хлів – не те, про що я мрію. Ліс – ось мій справжній дім, де я завжди знайду собі харч та укриття. Я знаю, як ставити сільце, які ягоди можна їсти, а які ні. Буває, взимку, коли я повертаюся додому, від мене тхне ведмежою шерстю, бо я півдня могла проспати в барлозі, притулившись до кошлатої мамки.

Ліс – моє царство! І шмаркатій пацанві тут точно не місце.

Залишаючись сліпою плямою, я ледь чутно шепочу:

– Хо-ген…

Але він не чує.

– Хо-ген… – повторюю голосніше, і цього разу хлопчик застигає на місці.

– Хо-ген…

Його подих збивається, бо він думає, що з ним розмовляють привиди. Я майже чую, як його серце завмирає від жаху, і кричу в саме вухо:

– Хоген!!!

Загалом, вийшло непогано. Зірвавшись з місця, хлопчик припустив так, що за ним важко угнатися. Він біжить, не розбираючи дороги. Навіть стежка, з якої не варто звертати, залишилася осторонь.

Але я не відстаю. Усі, хто виріс у лісі, привчені швидко бігати. От тільки робопес плутається під ногами. Кілька разів я мало не перечепилася через нього.

Ліхтарик більше не світить, наче його хазяїн боїться, що світло видасть його з головою. Та байдуже. Я вміло долаю всі перепони: перестрибую через дерева, що впали,  огинаю ті, які стоять, розводжу руками гілки й ухиляюся від їхніх хльостких лоз. Нічого складного. Але моїй жертві добряче дістається. Можу заприсягтися, що його руки та обличчя подряпані до крові. Кілька разів він уже падав, перечепившись за невидиму колоду, але піднімався і біг далі. Хлопчик давно збився зі шляху, і, чесно кажучи, навіть я втратила орієнтири. Тепер ми разом мчимо у ніч невідомо в якому напрямку.

Якщо я маю рацію, то лісове джерело має перегороджувати нам дорогу, але його немає. Отже, ми опинилися зовсім в іншому місці. Потрібно стати і спокійно роззирнутися. Але не маю на це й хвилинки. Хлопець біжить, як очманілий, відтак  і я намагаюся тримати темп.

Раптом він різко зупиняється, і я  здуру налітаю на нього, штовхаю, а далі...

Милостиві боги, Хоген, який же ти ідіот! Ми стрімголов летимо в якийсь яр, падаємо, котимося крутим схилом і завмираємо десь унизу. У мене в роті грудка землі, волосся збилося в брудний ковтун, а хлопчик не подає жодних ознак життя. Я не можу роздивитися його обличчя, точно сказати, живий він чи звернув собі в'язи. Але як би там не було… Боже! Мені страшенно  шкода. І дуже страшно!

До мене повільно доходить, що це я, Урліс, стала причиною його смерті.

Жовті очі витріщаються на мене з темряви. Вони сфокусовані на мені, а це означає, що він мене бачить. Робопес. Дурна іграшка, що, схоже, втратила господаря.

Хоген

Я відрубився. Ненадовго, бо довкола так само темно, як і було. Сонце ще не вставало.

Не пам'ятаю, як стрибнув у цей рівчак. Біль у нозі такий, що хочеться вити. Але я не вимовляю і звуку. Жмакаю футболку і засовую в рота, аби не видати їм своєї присутності. Бо тепер я знаю: вони тут! Примари! Ті самі викрадачі розуму, що живуть у Плакучому лісі. І я не дозволю їм чути, як Хоген скиглить від болю.

У житті не чув  огиднішого голосу. Високого і писклявого, як у дівчиська. Це він позбавив мене самовладання і погнав у ліс. Заманив у пастку і тепер, напевно, спробує добити, бо мертвим і живим ніколи не домовитись. У нас різні цінності.

Дід не брехав. Повернувшись, я затоплю Аре у вухо за те, що він поставився до слів старого без належної поваги. Якщо, звичайно, повернуся... Біль у нозі з'їдає всі думки, дезорієнтує, не дозволяє думати ні про  що інше, окрім того, аби знову якнайшвидше провалитись у  небуття.

Я мушу зібратися. Маю щось зробити. Бодай з'ясувати, наскільки все погано.

Нічого гіршого не трапиться, якщо я скористуюся ліхтариком. Привиди тут. Вони спостерігають за мною, я відчуваю це потилицею. Кожна волосинка на моїй шиї стовбурчиться, доводячи цей факт.

Електричне світло спалахує і вихоплює з темряви стовбури дерев. У цьому царстві пітьми воно майже безсиле. Я переводжу промінь із місця на місце, але картинка не змінюється. Ліс та й годі. Густо зростають сосни та платани, непролазні чагарники, крізь які важко  продертися навіть зі здоровою ногою. А далі – непроникна завіса пітьми.

Я свічу ліхтариком на ногу і щільніше стискаю зуби. Вона зламана. Бісова нога! От звідки той пекельний біль! Крізь щільну тканину штанини пробивається уламок кістки і сяє якоюсь чарівною білизною в електричному світлі. Щоб її!

Кожен рух відгукується болем, від якого перед очима починають танцювати червоні плями. Але мені все ж вдається спертися спиною на товстий стовбур і прийняти сидячу позу. Ну, я хоч не помру тут на самоті. Хото поряд. Старий несправний пес, не здатний виконувати команди, від якого немає жодної користі. Його не пошлеш за допомогою, та й система геолокації давно не працює. Зазвичай Хото робить те, що йому заманеться. Як, наприклад, зараз: носиться по колу, переслідуючи свій хвіст. А потім різко зупиняється та дивиться в одну точку. Наче там щось є. Або хтось. Але потім знову зривається з місця і намотує кола.

Його зациклило. Одні й ті самі рухи повторюються знову і знову, поки в мене не починає крутитися голова. Хото зводить мене з розуму. А може, це роблять примари?

Намацавши рукою камінь, я замахуюсь і кидаю його в несправного робопса. З глухим стукотом він ударяється об металевий корпус і відскакує убік. Мета досягнута. Видавши протяжний скрегіт, Хото валиться на бік. Його очі гаснуть, з чого я роблю  висновок про те, що йому кінець. Тепер уже назавжди. Та й мені, мабуть, теж…