Читати книгу - "Право на життя, Горобчик Кім"

Після тої ночі мину декілька днів. Довгих днів роздумів та припущень.

 Я до кінця не вірила сама собі, але все одно пішла знову до того солдата. 

Цього разу він не спав. 

Я привіталася і нерішуче зайшла в палату.

 Виявляється він знає хто я. Досить дивно, але Ренат про мене розповідав полоненим. Казав, що ми не люди, але жінки у нас гарні та що він тут одну собі знайшов. 

Ми довго говорили про той страшний період нашого життя.

 В ту ніч я не наважилася ще раз доторкнутися до Радомира, так звали того солдата.

 Я пішла від нього перед світанком пообіцявши прийти по обіді. 

І стримала обіцянку. 

Я ходила до нього кожен день і мед сестри говорили що це йому допомагає. 

Він не кричав більше по ночах. Десь через тиждень таких наших розмов я взяла його за руку під час прогулянки на дворі та в моїй голові побігли картинки його  минулого. 

Я пропустила через себе його емоції.

 Все різко припинилося коли Радомир висмикнув свою руку з моєї.

-          Що це було щойно? – розгублено запитав він.

-          Я не знаю. Але коли вперше взяла тебе за руку в ночі коли ти кричав від кошмару, я побачила частину твого життя і злякалася. Думала, що божеволіє. 

А потім зрозуміла, що через пережитий  стрес у мене відкрився дар чи то прокляття. Але коли я торкався людей то можу, при бажанні, дізнатися точніше побачити їх спогади. Навіть відчути.

-          Не роби так більше.

 Я не про себе зараз хвилююся, а про тебе. 

Не потрібні тобі мої спогади. 

Тобі й своїх достатньо.

 Всі хто був з нами в тій катівні знали, що Ренат був нелюдом. 

Ти теж натерпілася.

-          Ти правий, але я не знаю як жити далі.

-          Я теж, але ми повинні жити. Ми мусимо зберегти нашу націю, мову та культуру попри все. 

В цьому наша сила.

 Розумієш?

-          Розумію.  – після тієї розмови минув місяць. 

Я була поряд біля Мира.

 Так я почала його називати. 

Він вчився ходити на протезах, а я вчилася контролювати свої нові здібності про які ми нікому не говорили. 

Бо не знали до чого приведе нас мій дар.

А через пів року Мир вже вправно ходив на протезах і ми змогли покинути реабілітаційний центр у двох.

 В місті ми намагалися не афішувати хто ми. 

Це погано вдавалося, адже по Радомиру було відразу видно, що він солдат. 

Одні висловлювали співчуття. Другі дякували,  що живий і бажали здоров’я. 

Але були й такі, що закачували очі та відвертали погляд від огиди. Ми на них не зважали. 

Але одна подія у звичайному магазині переверне наше життя з ніг на голову. 

Знову.