Читати книгу - "Дзеркалиця, Юлія Рудишина"

Уляна з жахом дивилась, як нечиста сила, схожа на неї лицем та статурою, немов сестра-близнючка, кружляє в одній тонкій сорочці по хаті, танцює дивовижно, підскакуючи та підлітаючи так високо, як сама вона ніколи б не була спроможна. Дзеркалиця здавалась туманною тінню, коли пурхала та співала щось тонким дзвінким голоском – і дедалі він більше ставав схожим на Улянин.

З-під печі вискочила якась дивна істота – немов кішка? Уляна притислась до дзеркальної межі – то була всього лише лялька! Ганчіркова жива лялька, яка прийнялась танцювати та підстрибувати разом з нечистю.

— Випусти мене звідси! Щоб тобі пусто було, клята чортиця! – закричала дівчина, кидаючись на дзеркало. Вдарила раз, вдруге – намагаючись розбити. Марно. Кріпке, немов залізо або якийсь чарівний камінь – воно лише дзвеніло. І незважаючи на всі потуги та удари кулаками та ногами – навіть крихітної тріщинки на ньому не з’явилось. Зате руки швидко заболіли.

Місячне сяйво стрілами пронизувало нечисть, а та продовжувала радіти людському тілу та про щось шепотітись з лялькою, котра інколи дивилась у бік Уляни своїм пустим обличчям. Але здавалось, ніби вона дивним чином бачить полонянку дзеркала.

— Відпусти, тварюка така! Я твоє дзеркало, як виберусь, к бісам розтрощу! – билась о межу Уляна, не відчуваючи більше болю – взагалі нічого вона не відчувала, крім люті та страху. Злість – що її запроторили у якусь жахливу містичну в’язницю, і страх – що вона ніколи звідси не вийде. І що всі казки бабусі виявились реальністю… Ні спочатку вона думала, що спить, але занадто справжнім було це сновидіння, а коли дівчина щипала себе, щоб прокинутись – то тільки синці та червоні плями з’являлись на білій шкірі.

Це все наяву. Це тепер її жахлива реальність – бездушна істота з потойбіччя запроторила її незнано куди, а сама зайняла її місце! Це ж що виходить – всі будуть думати, що це і є вона, що цей двійник і є Уляна! І ніхто не буде її шукати! Сльози покотились по обличчю, і дівчина знову затарабанила по дзеркалу, немов сподіваючись, що холодна та пустотлива почвара змилується.

Але та лише посміхалась спокійно, коли дивилась на своє дзеркало, і продовжувала гратись з місячним сяйвом та темрявою, яка заповзала у вінка і перепліталась у дивні візерунки, чорнильні та чарівні. Вони виблискували зоряно та рясно, окутували струнку дзеркалицю, зміями повзали навкруги неї, а за вікнами гула та співала хуртовина, і крижаний вітер бився у скло, немов теж хотів попасти до хати, де нечисть гуляла.

— Випусти… мене…

— Почекай, — прошепотіла раптом дзеркалиця, повертаючись до Уляни. – Моя черга пограти, моя черга… Почекай… дай мені трохи пограти…

І знову лунав її дзвінкий сміх, і знову темрява танцювала дикий танець, і знову бився вітер та стогнав у трубах, немов жалів Уляну, що стала полонянкою чарівного дзеркала в зимову кляту ніч, коли духи проникають у реальність зі свого потойбіччя.

А потім настав ранок. Уляна не відчувала плину часу – здавалось, пройшла година, не більше, хоча минула вся ніч. І рожевий світанок прогнав темряву з будинку, і дзеркалиця прийнялась гратися вже з сонячним світлом. Світанок розгорався, нечиста ходила по хаті та збиралась, наряджаючись та роблячи зачіску. Довго милувалась собою у дзеркалі, не зважаючи на гнівні крики Уляни, котра з останніх сил билась о камінну межу, тверду мов лід… і таку ж холодну. Було видно вікно, за яким мело ще сильніше, ніж вчора, і білі заметілі, здавалось, вкриті срібним крихким кришивом, яке мерехтіло та переливалось.

Почувся стук. Уляна кинулась вперед, боляче вдарившись, але раптом побачила, що бездушна істота, яка зайняла її місце, несе великий чорний платок. З посмішкою вона закрила ним дзеркало, почулось, як відкриваються двері – і голос Даринки:

— Ну що, ти готова? Не передумала йти кататись?.. Ой, а що це ти завісила дзеркало…

Уляна закричала, забилась – але марно. Здається, ніхто її не чує… Від розпачу вона осіла на уламки льоду, що були під ногами і заплакала. В цих уламках – як у невеличких дзеркалах – відбивалось її зморене сіре обличчя.

— Ти була права, — роздавсь голос двійника Уляни, — воно якесь страхітливе, всю ніч не спала, все здавалось, звідти хтось вилізе, чортиця якась! А пішли скоріше, а то часу замало…

— А чого це його замало? – здивувалась Даринка. – У нас весь день попереду! І ти ж на тиждень приїхала…

Часу замало? Про що це вона?.. Уляна насупилась, беручи один з уламків і пильно вдивляючись в себе. Но щоці білим візерунком розпускалася морозна квітка.