Читати книгу - "Дзеркалиця, Юлія Рудишина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мені тут моторошно якось… Тривожно. Немов хтось спостерігає у вікно. Тільки-но стемніє – і одразу це дивне відчуття. Даремно я сюди приїхала… — Уляна підійшла до вікна, тримаючи в руках келих з вином, яке робив батько її подружки, – ожинове, терпке, гірке, воно дуже їй сподобалось, але було заміцне, в голові вже туман стояв. В синій темряві світились під місячним сяйвом тонкі стовбури дерев в садочку, тремтіла сніжна вуаль метелиці, вдалині чорнів ліс – гострі маківки ялинок здавались шипами на хребті чудовиська-гори, що причаїлось в хижій імлі.
Уляна раніше дуже любила село, але коли померла бабуся, майже не приїздила. Не могла знаходитись в хаті, яка стала пустою. Матір тут щось ремонтувала, змінила все в будинку – навіть меблі нові купила, дах перекрила… Дзеркало знайшли на горищі – старовинне, високе, з рамою з красивим орнаментом з квітів. Правда, воно дещо викривляє – коли дивишся, то немов витягує твій образ, обличчя занадто худе видається. І колір тьмяний, дивний такий, як на старих світлинах, що вицвіли. Омана якась. Хоча то просто ефект старовинного дзеркала — на його поверхні можна побачити патиновані плями, крапки, якусь іржу та цяточки — хаотичні, нерівномірні візерунки, схожі на морозні. Такими вкриті тепер вікна. На вулиці завірюха така, що не виїдеш, автобуси до міста відмінили, і в таку погоду ні один водій не погодиться їхати через ліс та заметені поля. Уляна застрягла тут, в бабиній хаті, мабуть, до свят. Новий рік вона сподівалась провести у місті, але здається, прийдеться розпрощатись з цими планами. Добре хоч подруга дитинства з села не переїхала, є з ким святкувати.
— Ти просто звикла до великого міста, а що в нас – ліс та річка, влітку ще нічого, можна купатись та гуляти, ягоди збирати, а зараз робити нічого, — посміхнулась Даринка, відставляючи свій келих та підходячи до дзеркала, зацікавлено дивлячись в його мутні відображення. – А дзеркало справді якесь химерне. Я таке бачила колись в музеї одному, ще хотіла світлину зробити, але смотритель на мене накинувся, йой, не треба в нього дивитись, там привид живе! Сміх та й годі! – провела тонким пальцем по рамі, торкнулась великої патинової плями. – Дивись, яка чудернацька – немов дівчина у короні…
Уляна закрила штори, щоб відгородитися від зловісної темряви та підійшла до подруги. У дзеркалі відбились дві русяві дівчини, худорляві та красиві. Вони були навіть дещо схожі між собою, з великими очима та тонкими рисами обличь. Тільки Улянин гострий ніс, що від бабусі дістався, дратував її.
— І справді немов корона. Красива… Так що, ти сфоткалась в тому дзеркалі? – спитала Уляна, роблячи ковток вина. І здалось, що відображення затрималось, її дзеркальний двійник немов с запізненням підняв руку зі своїм келихом. Уляна насупилась. Здалось. Вона просто випила забагато вина. Домашнє завжди таке, кріпке.
— Телефон розрядився, — скорчила гримаску Даринка, показала відображенню язика. – А смотритель заявив, що то мене доля вберегла. Казав, у старовинного дзеркала завжди є душа, вона сидить у своєму світі та мріє попасти в реальність… — Голос дівчини ставав дедалі нижчим, вона раптом схопила подругу за талію та прошепотіла прямо їй у вухо: — Тому і не можна дивитись вночі в дзеркало!
— Це тобі теж смотритель розповідав? – посміхнулась Уляна, але на душі було якось жаско. Ось зараз Дарина піде додому, а їй самій лишатись! І хоч не вірилось ні в яких духів, а все ж сьогодні найдовша ніч в году, про неї старі люди багато недоброго казали…
— Ні, бабця твоя, ти що ж, не пам’ятаєш? – здивувалась Дарина. – Вона багато страшних історій нам розповідала…
— Про відьом пам’ятаю, які свинями обертались, — почала згадувати Уляна, — про мерців зі старого погосту, про вкрадені з могилки квіти, що повернути треба було до опівночі, ще про церкву, яку в тридцяті спалили… про дзеркало не пам’ятаю.
— Тоді слухай! – зробила великі очі Дарина та знизила голос ще більше, добавила в нього зловісні нотки. – Коли всі сплять, безсонна тільки вона – дзеркалиця! Це володарка дзеркала, що живе в ньому, в тому світі, який змінюється – дивлячись на те, яку картину відбиває… — Дівчина відвела волосся з плечей подруги, провела холодною рукою про її шиї, і здалось на мить – у дзеркалі Дарина вкусила Уляну.
Уляна закрила на мить очі – а коли подивилась на відображення, то ніякого укусу на шиї не було, хоча шкіру пекло… От примариться! Хотіла було зупинити подружку з її казочками, але змирилась, що тій хочеться побавитись.
— Та, що сидить у дзеркалі, — продовжувала між тим Даринка, — невидима для людей, вона взагалі немає обличчя. Вона — лише відбиття того, що бачить. Коли спиш ти, вона сама собі показує, що за день побачила, тому бабця твоя і казала не дивитись вночі в дзеркала… А ще дитинку не можна показувати в дзеркалі – бо до падучої може вона злякатись…
— Згадала… — перебила Уляна, відірвала руки Даринки від себе, занадто холодні були долоні. – Так, бабця багато страшних історій нам розповідала, але все то тільки вигадки! І що дзеркалиця живе у потойбічному світі, і що бачить майбутнє, і що саме тому ворожать біля дзеркал… але є багато заборон, тому відкрити судженого вона може тільки на святочні ворожіння. Казки то все!
— Але ж сьогодні вже можна ворожити! — загорілись очі Даринки і вона підстрибнула, розплескавши своє вино, і плями немов червоні троянди розцвіли на килимі.
Уляна допила своє вино, розуміючи, що подружка не відмовиться від цього дитячого та дурного бажання. От щоб його трясця, це свято. І треба ж було приїхати сюди саме в ці дні!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркалиця, Юлія Рудишина», після закриття браузера.