Читати книгу - "Втрачений голос, Мері та Грег Шевченки"

Петро Задніпровський сидів у парку та дивився на плесо озера. Вода завжди заспокоювала його, ще з дитинства. Голосіївський парк, в якому він зараз перебував, розташовувався поряд з його будинком, тож він бував тут досить часто, особливо в останній рік життя, після того як втратив голос.
Колись він був відомим на весь світ оперним співаком, солістом Київської опери, а ось тепер глядачем чужих драм і комедій у парку. "Хех. Таке життя, що поробиш?"- подумав філософськи Петро. Останніми місяцями він часто думав, все більше тікаючи від людей, які часто  лізли в душу зі своїми запитаннями.
Зараз був кінець квітня, на вулиці ще було досить прохолодно, а сьогодні ще й небо було зятягнуте сірими хмарами. Погода якраз під його настрій. Бруньки на деревах ще не розкрились. Петро чекав на цей процес, адже весну любив найбільше, коли все прокидається, розквітає, а разом з цим всім розквітає і душа спостерігача квітнучої природи. Так було раніше і з ним, та зараз в його душі був попіл, і більше нічого. Петру Задніпровському було лише  тридцять два роки, скоро мало виповнитись тридцять три роки, але відчував він себе набагато старшим, на жаль. Лікарі сказали, що голос можливо ще повернеться, треба зачекати, та чим більше часу проходило, тим все примарнішою ставала надія на це. Тепер Депресія стала його найліпшою подружкою, витіснивши весь позитив із життя.
Раптом згадалось його щасливе безтурботне життя з нареченою Аліною, його виступі на великій сцені  в Києві, Барселоні, Мілані. Клята аварія, свідком якої він колись став, відібрала в нього голос. На його очах загинули пасажири однієї з автівок, пасажири ж іншої- дістали поранення. Через це Петя впав  у сильну депресію, Алінка недовго це терпіла, крутнула хвостом та знайшла собі багатого папіка. А він же колись її боготворив, думав, що вона не така як всі, не за гроші з ним, а через кохання. В грудях сильно защеміло від неприємних спогадів та зради коханої.
Потім в голові промайнула розмова з молодою незнайомкою, яка взялась  ніби нізвідки вчора ввечері в його квартирі.  Була вона в усьому чорному, з темного кутка було видно тільки її очі, що палали, немов два темних вири, затягуючи в себе.
Молодий чоловік якраз пив бренді, сидячи в кріслі, та так і завмер від побаченого зі склянкою в руках.
Незнайомка промовила з темного кута низьким голосом, від якого по тілу молодого чоловіка пробігли сироти:
- Петре, останній рік ти живеш немов в тумані, без сенсу, без радості. На те є причина, розумію. Так далі не можна, в тебе є 6 днів, щоб знову віднайти сенс життя. А то...
- А то що? - з викликом запитав оперний співак.
- А то буде тобі смерть,- зловіще промовила постать у темному.
- Смерть?- розсміявся Петро п'яним сміхом, бо був вже напідпитку.- Я не боюсь смерті!
- Всі так кажуть, та потім змінюють свою думку. Пам'ятай, 6 днів,- прошелестіла незнайомка та зникла.
Наступного дня, коли Петро прокинувся, він згадав вчорашню дивну розмову. Молодий чоловік був невпевнений чи дійсно все це  відбувалось з ним насправді чи ж йому примарилась вчорашня розмова з дивною незнайомкою від випитого алкоголю.
Виринувши зі своїх спогадів про розмову зі Смертю, Петро раптом побачив перед собою маленького хлопчика років шести, що немов сонячний промінчик з'явився перед ним. Його дзвінкий сміх рознісся парком, і Петро Задніпровський відчув, що на душі в нього дещо потепліло- лід, що сковував його цілий рік, дав тріщину і почав поволі танути.