Читати книгу - "Дзеркалиця, Юлія Рудишина"

— Дзуськи я тепер буду ще ворожити, — гасила свічки Дарина та поглядала у дзеркало, де вже нічого дивного не відбувалось. – Ти бачила, так? Бачила це все? Що то за хтонь така була, трясця його…

— Я тобі казала, а ти не слухала… Не треба з цим всім загравати, думаю, бабця моя не просто так розповідала нам про духів. — Уляна обернулась – здалось, чорна кішка пробігла, але ж в неї немає ніяких тварин! Хоча ввечері ж сусідська приходила – згадалось. Тінь сховалась за пічкою. Мабуть, точно сусідська. Після цього клятого ворожіння, під час якого вони з Дариною діда з бабкою побачили, і не таке приверзтись може! Треба спати лягати.

— Я додому піду, — кинула подруга і пішла до своїх речей. – Жаско в тебе тут якось з цим дзеркалом. Може, там справді якась мара сидить. Пішли зі мною, Улянко?

— Я втомилась, не хочу, — відповіла та, прибираючи свічки та інший мотлох, віднесла бокали та пусту пляшку з-під вина у смітник. – Краще завтра до вас прийду. Снігу насипало, ти казала всі збираються на кручі, щоб з санчатами покататись? Я от залюбки.

— Добре, як хочеш, завтра до обіду приходь, заодно поснідаєш, а потім підемо до ярів. Ще, до речі, й брати Сидоренко приїхали, думаю, теж на яри підуть зі всіма, — підморгнула подружка, вже стоячи біля дверей.

— Івась з Василем? – чомусь серце забилось у грудях сполоханим птахом. Згадався чорнявий смаглявий хлопець, який колись ходив за Уляною тінню. Вона тоді й не дивилась на Василя, замала була та соромилась цієї його уваги, а потім, вже коли перестала сюди їздити, часто його згадувала. Але не наважувалась якось у подружок питати про нього. Та й був він теж не місцевий, чула вона, що його сім’я переїхала в іншу країну, але бабця братів ще жива, ось мабуть, вирішили свята з нею провести.

— О, бачу, що юнацьке кохання ще тебе тривожить, — засміялась Даринка. – Так, вони приїхали і навіть ще неодружені. Так мати сказала! Ти ж пам’ятаєш, їй завжди Івась подобався…  

— Але ви постійно тільки дрались та сварились, — усміхнулась Уляна. – А ти вже їх бачила? Дуже змінились?

— Так, зранку, як до тебе йшла, зустріла, такі ж красунчики. Василь, до речі, про тебе питавсь!

— І  ти мовчала! – палахнула рум’янцем Уляна.

— Сюрприз хотіла зробити, але після цих моторошних привид у дзеркалах треба ж тебе чимось порадувати! – обняла подругу Даринка перед тим, як вийти за двері. – Шкода, що не хочеш зі мною піти, тут дійсно якось страшно…

— Все буде добре, — вже у темряву сказала Уляна, коли Даринка бігла по сходах, — привидів не існує, а те, що ми бачили – тільки наша уява. До завтра!

Дзеркало за її спиною потьмяніло, тріснуло – але дивним чином, ніби то лід на річці. Спотворене зображення кімнати та перекривлена дівчина відбились у ньому, і межа між світами пішла хвилями. По поверхні дзеркала розпускались морозні троянди, і ось дзеркалиця вирвалася в реальність, коли перший місячний промінчик впав на дзеркало. Вона ніби й сама стала місячним сяйвом, приблизилась до Уляни, напівпрозорою туманною рукою провела по її волоссю.

Літала слідом, поки та вмивалась та вкладалась спати, намагалась не лякати… Їй треба хоч ненадовго відчути себе живою! Щоб потім повернутись до свого дзеркала освіженою, оновленою і щасливою, їй треба трішки сили… трішки розваг… нову гру та пустощі… І вона це отримає, обов’язково… Вона ж завжди отримує те, що хоче. А химерні розводи на потемнілому дзеркалі перетворились в зображення дівчини в кришталевій короні та старовинному платті з уламків скла. Сяяли діаманти в її прикрасах, а сині очі здавались дорогоцінними камінцями.

Але ось примара стала схожою на Уляну, посміхнулась хижо… і підняла своїми чарами тіло дівчини, а потім жбурнула його у дзеркало. З кришталевим дзвоном воно розбилось, Уляна впала на лід по ту сторону межі – і прокинулась, з подивом дивлячись навкруги, на холодний примарний світ… А уламки дзеркала злетіли у повітря і встали на свої місця.

Замкнулась межа.

Засміялась вільна дзеркалиця.